Історія української культури

Серед професійних музикантів та акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Вони майстерно володіли різними музично-виконавськими жанрами: були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах.

Відома була на Русі й військова музика. У літописах згадується труби-зурни, або сурни, бубни-барабани, накри, органи.

Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танкові сюжети в книжкових мініатюрах та витворах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів зустрічаються не тільки в фресках Софійського собору, але й на браслетах, срібних чашах, в літописних мініатюрах.

Важливе місце в розвитку давньоруської музичної культури займав церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів розвивався під впливом народної творчості. На Русі розповсюдився стиль «знаменний розспів». Відома була й система нотних знаків – крюкова нотація, коли нотні знаки у вигляді крючків писали над рядками у тексті. У XII ст. виникла ще одна система, якою користувалися для запису мелодій. До нашого часу збереглися пам'ятки, записані цими системами, що свідчить про високий розвиток давньоруської музичної культури.

У ІX – першій половині XIII ст. культура Давньої Русі досягла високого рівня розвитку і не поступалася передовим країнам свого часу. Її швидке піднесення було зумовлене соціально-економічним прогресом країни, базуванням на культурних досягненнях східнослов’янських племен. Творцем культури була давньоруська народність. За своїм складом культура Русі була феодальною, але великий внесок в її розвиток зробили представники народних низів, які і створювали високохудожні твори, витвори мистецтва. Культура Київської Русі – видатне явище світової середньовічної культури. Культура ця розвивалася у загальному контексті світової культури, але мала лише їй властиві риси, зумовлені конкретними історичними обставинами і східнослов’янськими традиціями, що найяскравіше виявилося у плануванні і забудові міст, у композиційних особливостях архітектурних ансамблів і окремих споруд, своєрідності декоративно-прикладного мистецтва.

Розвиток давньоруської культури перервався монголо-татарським нашестям. Але культурні досягнення Русі не загинули, стали тим невичерпним джерелом, яке вважається основою культури трьох народів – російського, українського та білоруського.

Контрольні запитання:

1. Коли виникла Руська держава?

2. У що вірили наші далекі предки?

3. Що таке язичництво?

4. Як сприймали русичі процес християнізації?

5. Який вплив справило християнство на процеси розвитку культури Київської Русі?

6. Що нового було привнесено у державну систему освіти за часів князювання Ярослава Мудрого?

7. Які літературні твори часів Київської русі Ви читали?

8. Кого Ви знаєте з видатних діячів культури Київської Русі?

9. Що таке мозаїки та фрески? Що Ви знаєте про мозаїки та фрески Софійського собору в Києві?

10. Які види прикладного мистецтва набули високого розвитку та поширення на Русі?

11. Розкажіть про розвиток літописання та літератури в Київській Русі. Хто написав «Повість временних літ?

12. Назвіть видатні архітектурні споруди Київської Русі?

13. На яких музичних інструментах грали русичі?

 

 

Ключові слова:

козацький літопис, кобзарі та бандуристи, пісні та думи, Києво-Могилянська академія, колегіуми, ораторсько-проповідницька проза, містерія, міракль, шкільна драма, вертеп, козацьке бароко, ікона, парсуна, класицизм, романтизм.

І. Умови розвитку української культури в литовсько-польську добу

Татаро-монгольське іго, що встановилося на Русі в середині ХІІІ ст., сприяло посиленню феодальної роздробленості, економічному занепаду і політичному послабленню руських земель. За цих умов дехто з руських князів і бояр шукали підтримки й захисту в іноземних державах. Зокрема, нащадки Данила Галицького мали династичні зв’язки з польськими та литовськими князями, що після припинення династії галицько-волинських князів дало іноземним правителям правову підставу до привласнення територіальної спадщини даниловичів, тобто загарбання руських земель. У другій половині XIV ст. Польща захопила Галичину, Литва – Чернігівщину, Сіверщину, Київщину, Переяславщину, Поділля тощо. Скористалися нагодою Угорщина і Молдова. Перша з цих держав захопила Закарпаття, друга – Північну Буковину.

Отже, практично вся Наддніпрянщина увійшла до складу Великого князівства Литовського. Спочатку тут склалися більш-менш сприятливі умови для розвитку руської (української) культури і життя загалом. Литовська влада спромоглася припинити феодальні війни, захистити населення від спустошливих татарських набігів, від яких люди страждали раніше. Тут розбудовувалися міста, діяли міські громади, розвивалося ремесла, торгівля, створювалися нові школи. Правителі Литви, що мали руських матерів, з повагою ставилися до руських звичаїв і культури, прийняли православ’я, владарювали за руськими законами. Русичі, що стали підданими литовських князів, також здебільшого переважали литовців за рівнем своєї освіти і професійних якостей. Вони висувалися на високі державні посади в Литовській державі, добивалися успіхів у багатьох царинах культурної діяльності. Православна церква, що мала державний статус, визначала ідеологію держави, а для населення була головним осередком духовності і культури.

Однак з кінця ХІV ст. ситуація стала змінюватися в гіршу сторону через експансіоністську політику німецьких рицарських орденів у Прибалтиці. За цих обставин у 1385 р. заради спільної відсічі агресору Литва змушена була підписати Кревську унію з Польщею й підкріпити цей союз династичним шлюбом великого литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Сам Ягайло, що став польським королем, зобов’язався прийняти католицизм і зробити католиками