Історія української культури

З метою покатоличення православного населення провадили місіонерську діяльність католицькі чернецькі ордени: домініканський, францисканський, бернардинський. Особливою активністю відзначався створений у 1534 р. орден єзуїтів («Товариство Ісуса»), який заснував на руських землях 23 єзуїтські колегії, низку початкових шкіл, головним завданням яких була не освіта, а пропаганда католицького віровчення. У цих навчальних закладах виховувалася українська колоніальна адміністрація, що діяла в інтересах польської держави.

Більшість литовсько-руських князів і магнатів заради високих посад і привілеїв воліли перейти у католицтво. Вони також переймали польські звичаї, побут, мову, вступали в родинні стосунки з поляками, вливалися до панівної польської верхівки, починали зневажати руський (український) народ, його культуру.

Польсько-литовська експансія призвела до подальшого відокремлення південно-західних руських земель від інших руських князівств, що раніше також входили до Київської Русі. За таких умов на цьому терені почалося формування українського народу. Ще в 1187 р. у руському літопису щодо Переяславщини був ужитий термін «Україна». З ХІV ст. він дедалі частіше вживається стосовно інших земель паралельно із загальноприйнятими термінами «Русь», «руська земля», «руський народ», «русини». А головним було те, що поступово з’являються деякі ознаки нового етносу, в який трансформувалася одна з гілок стародавнього руського етносу. На землях Київського, Чернігівського, Сиверського, Галицького і Волинського князівств виникає український народ. Формуються такі риси його національного характеру, як любов до землі, працьовитість, хазяйновитість, волелюбність, відданість православній вірі тощо.

Унаслідок подальшого розвитку руської мови, а також багатьох запозичень з польської та інших мов виникає українська мова. Спочатку як усна мова простого народу, а згодом записана на папері. Видатним взірцем української мови цього часу є Пересопницьке Євангеліє, яке є перекладом з болгарської мови, що здійснив у 1556-1561 рр. у місті Пересопниці на Волині архімандрит Григорій за дорученням княгині А. Заславської «для ліпшого виразуміння люду християнського посполитого». Ця чудово оздоблена ілюстраціями книга стала взірцем і школою для подальшого розвитку української мови і книжної справи. Нині Пересопніцьке євангеліє є однією з наших національних реліквій, що виконує важливу державну функцію. Поклавши руку на цю священну книгу, новообрані українські президенти на церемонії інавгурації присягають на вірність своєму народові.

У складних умовах іноземного панування українському народові вдалося не тільки вистояти, але й зберегти свою національну ідентичність, основою якої була православна віра. Особливо велику роль у цьому відіграли православні братства, що виникали при великих православних храмах і фактично були просвітницькими організаціями, які опікувалися питаннями не тільки релігійного життя, але культури, освіти, книгодрукування тощо. При братствах існували школи, які утримувалися на добровільні пожертвування членів братств і в яких мали можливість безкоштовно навчатися діти з бідних сімей та сироти. Одним із перших було створено в 1439 р. Львівське братство. З часом виникло ще кілька братств на Волині, Холмщині, Поділлі, в Києві та інших містах Наддніпрянської України.

Зберегти українського народу свою ідентичність значною мірою вдалося завдяки виникненню в його середовищі такої самобутньої соціальної верстви, як козацтво. Запорозьке козацьке військо було не тільки впливовою політичною і військовою силою, яка захищала і себе і все населення загалом від поневолення й фізичного знищення, але й об’єктивно виконувало роль носія кращих національних культурних, релігійних і моральних традицій. Козаки ні за яких обставин не давали себе навернути у католицтво чи уніатство, неодноразово виступали на захист православної церкви, всіляко підтримувало православну церкву і освіту. У 1620 р. гетьман Петро Сагайдачний разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства та заповів по своєї смерті передати йому все своє майно. Підтримку православній церкві та освітнім закладам надавали також окремі українські магнати, що залишалися вірними вірі своїх батьків.

2. Розвиток освіти та початок книгодрукування

У XIV-XV ст. освіта зберігала форми, дух і традиції часів Київської Русі. Центрами освіти залишилися єпархії, монастирі, при яких існували початкові школи. Підручниками в таких школах були церковні книги, учителями – духовенство. Початкову освіту в цей час отримували майже всі верстви населення. Вивчали азбуку, склади, читання. Молитвам навчали за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книжки. Був також буквар, згодом часослов і псалтир. Училися церковним співам і письму. Спочатку опановували каліграфічне письмо, пізніше «скоропис». Останній сприяв українізації старослов’янської мови, яка згодом розподілилася на церковну та українську мови. Останньою писали світські літературні твори. самобутності

Загалом українське населення XIV-XVI ст. було в переважній більшості освіченим, бо початкові заклади існували не тільки в містах, а й у великих селах, де грамоті навчалося як чоловіче, так і жіноче населення. Представник Сірійського (Антиохійського) патріарха П. Алепський, який відвідав Україну в 1654 р., відзначав, що в українських селах навчаються всі діти, навіть сироти, а письменних людей багато не тільки серед чоловіків, але й серед жінок.

Однак упродовж тривалого часу українці були позбавлені можливості отримати у себе на батьківщині