Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Корифеї українського театру

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
32
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Зміст
 
Вступ
РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
РОЗДІЛ ІІ. КОРИФЕЇ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
2.1 Марко Кропивницький
2.2 Марія Заньковецька
2.3 Микола Садовський
2.4 Панас Саксаганський
2.5 «Батько українського театру» (iсторична драматургiя Михайла Старицького)
Висновки
Використана література
 
Вступ
 
Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв'язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в XIX ст. – урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени – спричинили до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв – унікального явища в національному мистецтві – сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.
У кінці XIX – на початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві й Вільні, Мінську і Севастополі. Засновник МХАТу К. С. Станіславський в 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський – блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва» [3, 188].
Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького – М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським. Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі.
  
РОЗДІЛ І. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ
 
З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. «Сцена була тією трибуною, – говорив Панас Саксаганський, – з якої ми виступали па захист українського простого люду». Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість яких у ті часи були неписьменними.
Популярність театру, ентузіазм, з яким глядачі сприймали вистави, спричинили навіть і до такого негативного явища, як «драморобство» і появи низькопробних заробітчанських труп. Учорашні суфлери, буфетники, перукарі засновували свій театр – на ниві українського театрального життя плодився ремісник з вульгарною театральщиною, дешевою грою. Прогресивним діячам української культури доводилося боротись і з цими «печенігами українського театру» (М. Садовський), які кілька десятиліть засмічували сцену, спотворювали уявлення про справжнє національне драматичне мистецтво.
На складних шляхах поступу і змагань за народний, реалістичний театр українських митців підтримувала російська прогресивна інтелігенція. Російські культурні діячі і вчені не раз підносили голос протесту проти переслідування і обмежень українського театру з боку царизму, ставали на захист його прав. Так, напередодні революції 1905 року при російській Академії наук було створено спеціальну комісію, якій доручили переглянути урядові обмеження щодо української культури. В результаті вивчення відповідних документів – текстів царських указів 1863, 1876 і 1881 років – комісія висловилась за їх скасування. Висновки комісії закінчувались словами: «Хай же український народ зберігає свою мову, свої звичаї, свої пісні, свої перекази; хай у братерському єднанні і пліч-о-пліч з великоруським племенем розвиває він на полі науки і мистецтва, для яких так щедро його наділила природа, свою духовну самобутність у всій природній оригінальності її прагнень».
На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і у кінці XIX ст. І. Франко у статтях «Наш театр», «Руський театр» та інших з гіркотою зазначав, що в Галичині «панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки», що галицький театр з артистичного боку стоїть невисоко. Керівництво театром здійснювали люди часом некваліфіковані, підстроюючись під міщанські смаки невибагливої публіки. Вони вимагали якнайменше показувати на сцені селян, а якщо й показувати, то «підчищених», у підфарбованих ситуаціях. Великою вадою була надзвичайна строкатість репертуару, в якому переважали примітивні мелодрами, перекладні п'єски-фарси, німецькі й французькі оперетки і бракувало національної класики. «Театральна мізерія»-так характеризував Франко стан речей у західноукраїнському сценічному мистецтві наприкінці XIX століття.
На 90-ті роки припадає майже вся творчість Франка-драматурга. Саме в це десятиліття письменник, за власним свідченням, «задумав кинутись головою на поле драматургічне». З-під його пера з'являються «Украдене щастя» (1893), «Учитель» (1894), «Кам'яна душа» (1895), «Сон князя Святослава» (1895), «Будка ч. 27» (1896),
Фото Капча