Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Корифеї українського театру

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
32
Мова: 
Українська
Оцінка: 

господар» Лесі Українки), воєводи («Мазепа» Ю. Словацького), Пузиря («Хазяїн» Івана Карпенка-Карого), городничого («Ревізор» М. Гоголя).

У роки громадянської війни, захворівши на тиф, М. Садовський був напризволяще залишений у Кам'янці-Подільському. Дивом йому вдалося дістатися до Львова, а звідти виїхати до Чехословаччини, де жив і вчився в університеті його син Микола.
Актора весь час тягло додому, в Україну. В його листах до знайомих – біль і жаль, і ностальгія.
Не завжди об'єктивним був М. Садовський до театру Л. Курбаса та й самого режисера театру «Березіль», але ці думки залежали від того, що надто різними були течії цих творчих театральних угруповань.
Повернувся М. Садовський до Києва у 1926 році. Мріяв про українську оперу, про нові досягнення, а виявилося, що в радянському театрі запанував дух колективізму настільки, що режисер взагалі втрачав провідну роль у трупі. Все це Микола Садовський сприймав боляче, весь час буркотів про «молоде вино», яке не варто наливати у «старі міхи».
Разом із Саксаганським і Садовським театральна трупа здійснила у 1927-1930 роках гастрольні подорожі і мала неабиякий успіх, головним чином через присутність корифеїв.
Передчуваючи швидку кончину, Микола Садовський наважився перепросити Марію Заньковецьку, яка довгі роки була його дружиною і яка все ще ображалася, що колись дозволив їй покинути театр; їхня розмова була тиха і чуйна, але єдина. Більше вони не зустрічалися.
У 1931-1932 році Садовський уже на гастролі не їздив. Він переніс інфаркт, слабнув на очах. Помер Микола Карпович Садовський сімдесятисемирічним у печально відомому 1933р. Похований на головній алеї Байкового кладовища. Минуло зовсім небагато часу, і поруч поховали Марію Заньковецьку – кохану, подругу в житті і на сцені.
 
2.4 Панас Саксаганський
 
Панас Саксаганський був рідним братом Івана Карпенка-Карого і Миколи Садовського. Народився він 15 травня 1859 року і жив у тому ж оточенні, що й старші брати. Через те, що Панас, як і Микола, захопившись виставами, часто пропускали уроки, шкільне начальство забороняло їм відвідувати театр, і хлопцям доводилося потай пробиратися на гальорку: «Не раз нас з Миколою виводили з театру, але це не прохолоджувало нашого бажання відвідувати вистави і ми вдавались до нових хитрощів». Уже в старших класах брати виступали в аматорських виставах в епізодичних ролях.
Шлях професійного актора Панас Саксаганський розпочав на сцені Першого українського театру під керівництвом М. Старицького та М. Кропивницького.
Актор швидко засвоїв золоте правило, що талант потребує ще й тяжкої праці: «Я все більше переконувався, що діло все залежить від праці, що в праці криється талант». В епізодичних комічних ролях актор показував себе з такою силою, що для глядачів грані ним дійові особи здавалися мало не головними. Так, наприклад, у водевілі «По ревізії» був зіграний Герасим, про якого В. Чаговець писав: «Скуйовджена голова, яка ніби щойно вилізла з соломи, збиті вихром вуса і борода, рештки якоїсь одежі, що ледве вкриває многогрішне тіло. Обличчя спухло, та не тільки обличчя, але й губи, очі, повіки, мозок – усе наповнене парами горілки. В сонному мозкові блудять уривки якихось слів, уламки якихось думок» [12, 273].
Прекрасно грав Панас Саксаганський роль Шпоньки у водевілі М. Старицького «Якби ковбаса та чарка... «, неповторну роль Пеньонки у виставі Івана Карпенка-Карого «Мартин Боруля». Софія Тобілевич згадувала: «У чому ж полягав успіх Саксаганського? Чому публіка так весело сміялась, слухаючи його? Головна причина успіху Саксаганського у тій ролі полягала, я думаю, в тому, що він зумів наділити образ Пеньонки цікавими рисами, запозиченими в самому житті».
Коронною роллю корифея була роль Івана Барильченка в «Суєті» Івана Карпенка-Карого. Порівняно рідше, але теж високо-професійно виступав П. Саксаганський у трагічних ролях, зокрема у ролі Івана Богуна чи Гната Голого. М. Рильський твердив: «Я обстоював і обстоюю думку, що Саксаганський-трагік був не менший, ніж Саксаганський-комік».
У своєму житті артист зіграв більше сотні головних ролей, дав прекрасні поради про створення сценічного образу у статті «Моя робота над роллю» театральній молоді адресував працю «До молодих режисерів». Як і брат Іван, пробував себе у написанні комедій, створивши всього дві драми такого жанру – «Лицеміри» і «Шантрапа». Помер 17 вересня 1940 року. Похований у Києві на Байковому кладовищі.
 
2.5 «Батько українського театру» (iсторична драматургiя Михайла Старицького)
 
«Батьком українського театру» назвав Михайла Петровича Старицького Iван Франко, вiдзначивши його видатну роль у становленнi й розвитку вiтчизняної драматургiї.
В iсторiю лiтератури вiн увiйшов як поет, прозаїк, видавець, перекладач творiв росiйських та захiдноєвропейських класикiв, але найяскравiше його талант проявився в українському театрi, де М. Старицький виступав i драматургом, i автором, i режисером, i органiзатором театральних труп.
Його перу належать п'єси, в основу яких покладено гострi соцiальнi конфлiкти, характернi для пореформеної України: «Не судилось» (1881), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi» (1885-1887), «У темрявi» (1892), «Розбите серце» (1891), «Талан» (1893).
Ще на початку лiтературної творчостi й особливо в останнi роки життя увагу майстра слова привертали iсторичнi теми. Старицький – автор багатьох iсторичних романiв i повiстей, а також драм «Богдан Хмельницький» (1887-1896),
Фото Капча