Кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що дисертація є першим в Україні дослідженням завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) на такому рівні. Наукову новизну відображено через пропонування та обґрунтування низки положень, висновків та пропозицій.

Вперше:

• встановлено зміст загальних (фізична, юридична та соціальна) та спеціальних (інформативність, документальність, відповідність дійсності, доказовість) ознак предмета завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) та визначено предмет злочину щодо кожного діяння;
• запропоновано визначити надання неправдивого висновку спеціаліста як суспільно небезпечного діяння і додати його у диспозицію ст. 384 КК;
• через обман як спосіб учинення злочину визначено, що суспільно небезпечні діяння, передбачені ст. 384 КК, можуть бути вчинені у формі активної дії або змішаного діяння;
• визначено ознаки суспільно небезпечних діянь, що названі в ст. 384 КК, та надано поняття щодо кожного;
• описано обстановку вчинення злочину через терміносполучення «під час здійснення правосуддя» для всіх діянь, які названі в ст. 384 КК, та «під час допиту, очної ставки, пред’явлення для впізнання, відтворення обстановки і обставин події» для таких діянь як надання неправдивого показання свідком чи потерпілим;
• встановлено необхідність обов’язкового попередження про кримінальну відповідальність та відповідної вказівки в диспозиції ст. 384 КК, що в складі злочину відображує обстановку вчинення злочину;
• суб’єктивні обставини, що обтяжують кримінальну відповідальність запропоновано відобразити через встановлення мети «приховування злочину»;
• розглянуто свідка, потерпілого, експерта (судового експерта), перекладача та оцінювача як спеціальні суб’єкти з правами та обов’язками, що отримані ними у зв’язку з процесуальним або (та) професійним статусом, щодо кожного з них надано кримінально-правове визначення;
• запропоновано додати в диспозицію такого суб’єкта як спеціаліст на підставі того, що він впливає на формування доказів під час здійснення правосуддя;
• обґрунтовано необхідність внесення змін до санкції статті та введення таких видів покарань: штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основне та додаткове покарання відповідно;
• встановлено необхідність криміналізації фальсифікації доказів як злочину проти правосуддя.

Удосконалено:

• родовий об’єкт злочинів проти правосуддя;
• видовий об’єкт, до якого відноситься завідомо неправдиве показання;
• на підставі єдиного критерію класифікацію родового об’єкта на чотири видових об’єкта;
• основний та додатковий безпосередній об’єкт завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК).
• Набули подальшого розвитку:
• пропозиції щодо відмови від вказівки у ст. 384 КК на завідомість як ознаку, яка вказує на прямий умисел;
• положення щодо співвідношення завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) із іншими злочинами проти правосуддя;
• пропозиції щодо упорядкування обставин, що обтяжують кримінальну відповідальність (обвинувачення у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину, фальсифікація доказів, корисливі мотиви).

Практичне значення одержаних результатів. Викладені у дисертаційному дослідженні положення та висновки можуть бути використані:

• у науково-дослідницькій діяльності – для подальшого вивчення проблем кримінальної відповідальності за злочини проти правосуддя та завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК) ;
• у правотворчій діяльності – під час внесення змін до кримінального та процесуального законодавства, інших нормативно-правових актів, що регулюють діяльність судових, правоохоронних органів, експертних установ тощо;
• у правозастосовній діяльності – під час кваліфікації завідомо неправдивого показання (ст. 384 КК) ;
• у навчальному процесі – при викладанні курсу кримінального права в юридичних вищих навчальних закладах, підготовці підручників, навчальних та довідкових посібників, методичних рекомендацій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідалися на Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів та аспірантів «Закарпатські правові читання» (Ужгород, 28-30 квітня 2009 р.), науковій конференції «Теоретичні основи забезпечення якості кримінального законодавства та правозастосовної діяльності у сфері боротьби зі злочинністю в Україні» (Харків, 15 травня 2009 р.), науково-практичній конференції «Реформування судових і правоохоронних органів України: проблеми та перспективи» (Харків, 14 травня 2010 р.), на засіданні «круглого столу», присвяченого 10-річчю створення Севастопольського відділення Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз ім. Засл. проф. М. С. Бокаріуса «Сучасні проблеми розвитку судової експертизи» (Севастополь, 10-11 червня 2010 р.), міжнародній науково-практичній конференції «Современные тенденции развития криминалистики и судебной экспертизы в России и Украине» (25-26 березня 2011 р.), 3-й міжнародній науково-практичній конференції «Теория и практика судебной экспертизы в современных условиях» (Москва, 25-26 січня 2011 р.), Всеросійській науково-практичній конференції «Правовое и криминалистическое обеспечение управления органами расследования преступлений» (Москва, 26 травня 2011 г.), VII міжнародній науково-практичній конференції «Криминалистика и судебная экспертиза: наука, обучение, практика» (Шяуляй, 17-18 червня 2011 р.), а також на засіданнях Вченої ради Інституту вивчення проблем злочинності Національної академії правових наук України та сектору дослідження кримінально-правових проблем боротьби зі злочинністю.

Окремі пропозиції автора знайшли своє застосування у законотворчій діяльності, що підтверджується відповідним актом впровадження.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження викладені у шести наукових статтях (з яких чотири опубліковані у фахових наукових виданнях) та шести тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, п’яти розділів, сімнадцяти підрозділів, висновків до розділів, загального висновку і списку використаної літератури (269 використаних джерел). Загальний обсяг дисертації складає 246 сторінок, з них основного тексту – 188.

 

 

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкривається ступінь наукової розробленості, зв’язок з науковими програмами, планами та темами, визначається мета і завдання дослідження, вказується об’єкт, предмет та методи дослідження, а також її