Лабораторна діагностика захворювань які передаються статевим шляхом

Показання для постановки кількісної МРП:

Встановлення титру МРП і відповідно до приблизного титру РЗК.

Для оцінки в динаміці ефективності лікування.

У випадках, коли РЗК неможливо поставити з різних причин.

Реакція імунофлуоресценції (РІФ-АБС і РІФ-200) В останні роки велике значення для серодіагностики прихованого сифілісу і розпізнання неспецифічних результатів стандартних серологічних реакцій на сифіліс набули специфічні реакції, зокрема реакція імунофлуоресценції – РІФ (РІФ-10, РІФ-200, РІФ-АБС). Перевагою РІФ є її висока чутливість, що дозволяє використати цю модифікацію реакції для діагностики всіх форм сифілісу, особливо ранніх його форм. За специфікою РІФ-АБС і РІФ-200 близькі до реакції іммобілізації блідих трепонем, вони ставляться одномоментно з однією порцією крові. РІФ-10 ставлять при підозрі на первинний серонегативний, вроджений, при пізніх формах сифілісу, при встановленні ретроспективно діагнозу і після лікування.

Принцип. Принцип методу полягає в застосуванні люмінесцентної реакції антиген-антитіло для серодіагностики сифілісу. Антиген з патогенних блідих трепонем об'єднується з протитрепонемними антитілами сироватки крові хворого, які, в свою чергу, поєднуються з антитілами люмінесцентної сироватки проти глобулінів людини. При дослідженні в люмінесцентному мікроскопі утворених комплексів в позитивних випадках бліді трепонеми випромінюють жовто-зелене світло, в негативних – не світяться.

Реакція іммобілізації блідих трепонем.

Принцип. Реакція основана на феномені втрати рухливості блідими трепонемами у присутності іммобілізуючих протитрепонемних антитіл досліджуваної сироватки і комплементу в умовах анаеробіозу.

Діагностичне значення. PIT ставлять при необхідності диференціювати позитивні ССР на сифіліс від псевдопозитивних. Тому наявність позитивних ССР без клінічних і анамнестичних ознак сифілісу є показом до постановки PIT. У неінфікованих трепонемою осіб PIT буде від'ємною. Діагноз прихованого, невідомого і пізнього сифілісу потребує підтвердження PIT і РІФ.

Імуноферментний аналіз.

ІФА може бути як неспецифічною (відбірковою) реакцією при застосуванні кардіоліпінового антигену, так і специфічною (підтверджуючою діагноз) при застосуванні трепонемного антигену.

Ліквородіагностика сифілісу.

Дослідження спинномозкової рідини має дуже важливе значення для діагностики сифілісу нервової системи, а також при лікуванні хворого сифілісом. Зміни в спинномозковій рідині в більшій або меншій мірі є при всіх формах сифілісу. З давністю захворювання частота і міра змін наростають. Слід зауважити, що зміни спинномозкової рідини при сифілісі можна виявити і в тих випадках, коли в сироватці РВ є негативною. При прогресивному паралічі і табопаралічі специфічні зміни в лікворі, що виявляються лабораторно, випереджають на 1-2 роки прояв клінічних симптомів.

Спинномозкову рідину беруть методом поперекового проколу за допомогою особливої пункційної, звичайної рекордівської або люерівської голки, довжиною 10-12 см і доставляють в лабораторію.

При нормальному стані спинномозкова рідина – безбарвно-прозора, при зберіганні не зсідається і не дає осаду. Питома вага – 1006-1007, рН-7, 35-7, 4, вміст білка-0, 15-0, 33 г/л, формених елементів – від 0 до 3 ві мм3.

Дослідження спинномозковий рідини повинно включати в себе певний мінімум реакцій: підрахунок форменних елементів, визначення загального вмісту білка, глобулінові реакції Нонне-Апельта і Панді, РВ в трьох розведеннях.

Значення серологічних реакцій в діагностиці і лікуванні сифілісу.

Практична цінність серологічних досліджень велика, так як позитивні реакції у більшості випадків вказують на сифіліс, навіть тоді, коли немає клінічних проявів.

Особливо велике значення серодіагностика має при:

проведенні профілактичних обстежень стаціонарних хворих, донорів, вагітних, працівників харчової промисловості, дитячих закладів та ін. ;

первинному періоді сифілісу;

прихованому сифілісі, ранньому і пізньому, коли клінічні ознаки відсутні і тільки за допомогою серологічних реакцій можна встановити наявність сифілісу;

захворювання внутрішніх органів і нервової системи;

профілактика сифілісу (донорів, вагітних, праціників харчової промисловості, дитячих закладів і ін.) ;

всіх захворювань неясної етології, подібних до сифілісу;

контроль і оцінка протисифілітичної терапії;

зняття з обліку хворих сифілісом, які лікувались.

 

 

Гонорея – інфекційне захворювання, що передається виключно статевим шляхом, дуже рідко при тісних побутових контактах. Збудник гонореї – гонокок – відкритий у 1879 році A. Neicer. У 1885 році Е. Bumm довів етіологічне значення гонококів при гонореї, виділивши гонококи в чистій культурі на людській сироватці крові, прищепив цю культуру на слизову уретри, таким чином викликав клінічну картину гонореї.

Гонококи вражають слизові оболонки вагіни, сечовидільної системи, носа, ротової порожнини, гортані, коньюнктиви, викликаючи гнійні процеси з усіма їх наслідками. У чоловіків при хронізації процес розповсюджується на передміхурову залозу, сім'яні міхурці, придатки яєчка, яєчка, сім'явивідні протоки, у жінок – матку, маткові труби, яйники, очеревину. Гонокок має властивість проникати в більш глибокі тканини і кров, викликаючи гонококовий сепсис із локалізацією в різних органах: суглобах, плеврі, ендокарді, кістках, м'язах, нерва». Такий стан можливий при зниженій імунній реактивності, супутніх хронічних захворюваннях. Гонококи є парними коками (диплококами) за формою: одна сторона ввігнута в середину (форма бобу), розміщені ввігнутими сторонами до середини.

Лабораторна діагностика.

Для діагностики гонореї лабораторні дослідження є основними. В клінічній практиці застосовують бактеріоскопічні, бактеріологічні, імунофлюоресцентні, імунохімічні, серологічні і молекулярно-біологічні.

Бактеріоскопічне дослідження.

Бактеріоскопічна діагностика найбільш розповсюджена, але менше чутлива, особливо при діагностиці хронічних і торпіднопротікаючих форм гонореї, коли в матеріалі