Ліричний суб’єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

За окремий спосіб об’єктивації авторського начала може слугувати структура „автор-персонаж”: персонаж („він”) має прізвище автора: „Антонич був хрущем”. Серед причин її появи відзначено неміметичність зображуваного, „ненадійність” мовця та іронічне самовідсторонення. 

В другому розділі „Репрезентаційний аспект конституювання ліричного суб’єкта” розглянуто категорію репрезентації з такими складовими: внутрішній світ, соціальну визначеність і тілесне буття. 

У підрозділі 2. 1. „Категорія репрезентації” дане поняття інтерпретовано як цілком застосовне щодо лірики й не суперечне текстуальності. „Ефект реальності” (Р. Барт) у ліриці характеризується тим, що відповідні компоненти корелюють не так із художнім світом, як із прикметами позатекстового автора, узаконюючи його сліди в тексті. Так виникає референція до недоступного читачеві предмета: слова Л. Костенко про потребу віри „в кожний погляд очей моїх сірих” демонструють не пряму щирість, а, ймовірніше, ілюзію щирості. Тілесна деталь подана з озиранням на іншого: колір власних очей можна впізнати лише ззовні, самій людині до нього байдуже, як і читачеві – до кольору очей реального автора. Але важливо, що сірі очі найменш семіотизовані порівняно з блакитними, чорними, зеленими. „Ефект реальності”, отже, варто сприймати подібно до інакомовлення. 

Стосовно референції до невизначеного, поданого як безсумнівно відоме: „Не співайте мені сеї пісні” (Леся Українка), то можна припустити, що мається на увазі цілком конкретний предмет. Ця компетенція делегована ліричному суб’єктові, але недоступна реальному читачеві, котрий наповнює абстрактну схему власним змістом. Принциповим для зображеного світу визнано не увагу до оточення реального автора, а представленість у свідомості. Це дає можливість поетизації відсутнього: „Странник прошёл, опираясь на посох, – / Мне почему-то припомнилась ты” (В. Ходасевич), а з іншого боку, розмежовує те, що є в тексті, і те, що „бачить” автор: автокоментар до „Сну Святослава” М. Зерова конкретизує цілком абстрактний пейзаж як „те, що видко з мого вікна”. Звернення до комунікативних рівнів спонукає не змішувати зображений світ, до якого належить ліричний суб’єкт, з оточенням реального автора та з подоланням предметності на імпліцитному рівні. 

У підрозділі 2. 2. „Вербалізація внутрішнього світу” розглянуто психічну домінанту ліричного суб’єкта. Визначено дві загальні моделі, двоскладову й односкладову: єство, відповідно, співвіднесене з зовнішнім оточенням або автономне. Двоскладова модель походить із психологічного паралелізму, але компоненти можуть бути не лише паралельними, а й „перетинатися” через психологічну точку зору. Так, у поезії Л. Костенко „Пекучий день... Лісів солодка млява... ” нібито автономний пейзаж стає об’єктивним корелятом (Т.С. Еліот) внутрішнього стану, який прямо не розкрито: „Одплачеться природа. / Їй, мабуть, стане легше. Як мені”. В окремих випадках (поезії Б.І. Антонича) внутрішнє й зовнішнє гранично зближуються, їх годі розмежовувати. 

Неоднорідність самого психічного виміру, зумовлена проблематизацією самототожності, спонукає ввести поняття внутрішнього суб’єктного синкретизму. Воно фіксує не лише гетерогенність викладу (за С. Бройтманом), а й розбіжність усередині постульованої єдності „я”, що притаманно поезії В. Стуса. Це виявляють авторефлексивні моменти, на взірець „себе на думці вже ловлю”. Інший випадок – розгортання автокомунікації „я – ти”, коли „ти” сприймається з психологічної дистанції і відрізняється за кругозором. Так у поезії „Напростувався мій останній шлях... ” стає можливим діалог із собою: „Ще бідкаєшся власною межею? / І – задарма. Бо ти єси – за нею”. Неповна експлікація (без „я”) має доповнюватися в читацькій рецепції. 

Особливою формою є „розпросторення”, що здійснюється через моделювання понять, котрі самі не мають просторової природи (Ю. Лотман). Окремі складові психіки персоніфікуються або уречевлюються: „ти, пам’яте, думок не воруши”, метафоризується внутрішній простір (у поезії „Крізь сотні сумнівів я йду до тебе... ”). Його неоднорідність сюжетотвірна, а ліричний суб’єкт стає „діячем” („действователем”, за Ю. Лотманом), долаючи перешкоди в собі ж таки. Ще одна форма – відчуження від ліричного суб’єкта певних іпостасей: „Той-я-що-син мовчить і вже ущух”, зокрема, уявлень іншої особи: „Немає Василя, є тільки згадка”. 

У підрозділі 2. 3. „Соціальна визначеність” розкрито різні суб’єктні конфігурації. Граничну соціальність виявляє „злитий” колективний ліричний суб’єкт („Пісня про вічну молодість” Б. І. Антонича). Жанр пісні (зокрема, маршу) сприяє цьому через актуалізацію функції виконавця та усного способу відтворення, що входять до горизонту сподівань (Г. Р. Яусс). Розпад єдності породжує суб’єктний синкретизм, як текстовий, де з хору виокремлюється корифей („Кто там шагает правой? / Левой! / Левой! / Левой! ” у В. Маяковського), так і внутрішній (у „Традиційному вбранні” В. Голобородька „ми” стосується і національної спільноти, і сучасників, і забутих предків: „вже віддавна не надіваємо шапок, / що колись робили нас вищими над собою на цілу шапку”). Однак „ми” позбавляється соціального змісту, якщо позначуване відчутно неміметичне: „Ми дзвіночки, лісові дзвіночки... ” (П. Тичина) або ж абстраговане: „Над торжественными звёздами / Наше счастье зажжено” (Г. Іванов). Оскільки автор як джерело інтенції завжди індивідуальний, то колективний ліричний суб’єкт принципово вважається фіктивним. 

Якщо „ми” властива іманентна соціальність, то „я” потребує її експлікації, що актуалізує всю персоносферу. Включеність у суспільство стверджується – для