Ліричний суб’єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

Поет як модус ліричного суб’єкта у соціальних стосунках маркований принциповою відмежованістю від оспівуваної ним групи: „Я была тогда с моим народом” (А. Ахматова), незалежно від дійсної та декларованої позиції самого письменника. Тут виявляється пам’ять про відхід корифея від хору та, з іншого боку, втілюється позазнаходження („вненаходимость”, за М. Бахтіним) автора щодо об’єкту оспівування. 

У підрозділі 2. 4. „Тілесне буття” розглянуто дві моделі: „я тілесний” та „я і тіло”. Першій притаманна психофізична єдність: так у поезіях Б. І. Антонича „Біг 1000 метрів” та „Скок жердкою” „я” постає тілом, через дії якого перетворюється і внутрішній світ. Структура при цьому буває різна: тілесність може обійтися без „я” через інфінітивні конструкції: „Повітря студного вдихнути / І теплим видихнуть назад” (Л. Талалай), автономізовані частини здатні репрезентувати ціле: „пока мне рот не забили глиной, / из него раздаваться будет лишь благодарность”. (Й. Бродський). Ця модель не обмежується індивідуальним тілом. У перехідній міжсуб’єктній формі тілесність ліричного суб’єкта доповнюється іншим: „Я был только тем, чего / ты касалась ладонью” (Й. Бродський). Уявне колективне тіло втягує не лише тих, хто власне його „складає” („Пісня змагунів” Б. І. Антонича), а й захопленого спостерігача (його ж „Ситківка”). 

В моделі „я і тіло”, натомість, складові відокремлені через зовнішню психологічну точку зору. Тіло постає як проблема: принципова („Дано мне тело, что мне делать с ним? ” О. Мандельштама) або ж соціально зумовлена („Горде тіло моє нецензурне, / Що мені з тобою робити? ” у В. Стуса). Засаднича розмежованість зумовлює звернення до дзеркала (явно – „Перед зеркалом” В. Ходасевича, підтекстово – „Серпень” Є. Маланюка) та візуальних зображень („Слайд на палубі. Передчуття” О. Забужко), що сприймаються як субститути дійсного тіла і підштовхують до пошуку кореляції зі внутрішнім світом (підлаштування його під видимість чи навпаки). Дистанційований суб’єкт гранично озовнішнений, він має тіло без душі, напр., у Саші Чорного: „Где событья нашей жизни, / Кроме насморка и блох? ”, і бачить себе ззовні очима „автора”-фокалізатора. 

Модус „поет” відзначений тілом перетвореним („тіло без органів”, за Ж. Дельозом та Ф. Гваттарі) і налаштованим на породження субстанції вірша. Найчастіше це фіксує метафора письма кров’ю, реалізована у М. Цвєтаєвої: „Вскрыла жилы – <…> / Невосстановимо хлещет стих”. Інший аспект – визрівання вірша в тілі поета, аналогічно до явищ природи („І знову вірш набухає в мені виногронами слів, / і я – його оболонка” в О. Забужко) чи переживання вагітності („Чуття вагітності – жіноче... ” В. Стуса), що надає тілу поета міфологічних космогонічних потенцій. Профанний полюс маркований „недоперетворенням”: у Саші Чорного окреслені метафори спростовано через буквалізацію: „Я похож на родильницу, / Я готов скрежетать”, „Попишу животом, и ноздрёй, и ногами, и пятками”. 

У третьому розділі „Текстуальний аспект конституювання ліричного суб’єкта” обґрунтовано значущість текстуальності, а також розкрито функції паратексту, інтертексту й мови щодо розуміння ліричного суб’єкта. 

У підрозділі 3. 1. „Текстуальне начало в ліриці” самостійне значення текстуальності зумовлене розумінням тексту як іконічного знака й часо-простору перетворення (Г. Г. Гадамер). Транстекстова комунікація актуалізує момент перетворення, через що іконічність долає суто структурний план. Зокрема, сам візуальний обрис може сприяти ідентифікації ліричного суб’єкта: „східці” у В. Маяковського відповідають авторепрезентації: “„я” слишком мало для меня”. Істотним є розуміння тексту як події (М. Бахтін), відкритої до транстекстової комунікації. В такому разі він вважається замкненим, якщо – з будь-яких причин – байдужий для читача. В інших випадках виникає ситуативна референція: співмірність даного у тексті з потребами реципієнта, звичайно недоступна для автора й окрема для кожного акту читання. При цьому питання про правдоподібність не постає, відповідність стосується явищ абсолютно різних, але важливих для реципієнта. Отже, текстуальність не заперечує зв’язку із позатекстовою дійсністю, та й він не самоочевидний, а такий, що потребує додаткової активності. Імператив М. Бахтіна „мистецтво й життя <... > мають стати у мені єдиним, в єдності моєї відповідальності” стосується автора й читача. 

Активізація текстуального начала надає ліричному суб’єкту підкресленої умовності, віддаляючи його від біографічного автора, й актуалізує структуру „автор-персонаж”. Це тяжіє до експериментального методу пізнання, що розглянуто через мотив „смерті автора” на прикладі поезій Льва Лосєва. Заперечення авторського всезнання і всевладдя, а також механічної самототожності („я есть, но в то же время нет”) розвінчує ілюзію повноти художнього світу і засвідчує принципово обмежену компетенцію суб’єкта. У таких випадках стосунок до позатекстового світу не тотожний відображенню: конвенційність спростовується, а „штучне” допомагає досягти справжнього: „текст є чимось, через що ми читаємо щось інше” (М. Мамардашвілі). 

У підрозділі 3.2. „Паратекстові зв’язки” розглянуто способи компенсації непевного ліричного суб’єкта через заголовок, підзаголовок, коментар, інтекст, датування тощо. Це спонукає залучити тексти „доавторської” доби. Так, у книзі віршів І. Величковського „Млеко <... >” ліричний суб’єкт абстрагований, неперсоніфікований чи фіктивний. Але в передмовах