Ліричний суб’єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

Подібність цієї конфігурації спостерігається у текстах М. Зерова, де непевний ліричний суб’єкт здобуває компенсацію через взаємодію комунікативних рівнів. У поезії „Nature-morte” він на межі зображеного світу, але здатний „відповісти” епіграфу („Kennst du das Land? ” – „Я знаю край”). Додавання підзаголовків, що вказують на джерело (напр., „З Ередіа”), з одного боку, подвоюють фіктивність ліричного суб’єкта, підкреслюючи його вторинність, але з іншого – не лише уточнюють джерело інтенції, а й фіксують коло інтересів біографічного автора. Кругозір останнього закріплений і в наданих до окремих поезій автокоментарях, що конкретизують референції до невизначених предметів. 

Ігрове ставлення до паратексту відчутне в поезії Ю. Андруховича „Екзотична рослина – пастернак”, де за такою назвою йде розповідь про пришестя волхвів до новонародженого Христа і дата „1947”. Розгадка в тому, що це переклад поезії Б. Пастернака „Рождественская звезда” (з циклу „Стихотворения Юрия Живаго”), а Ю. Андруховичу належать лише паратекстові компоненти. Автор-персонаж тут – похідна інтертекстуальності, але в ігровому заголовку автор претексту (оригіналу) стає персонажем метафори. Ліричні суб’єкти в обох випадках неперсоніфіковані, а відмінність між ними чіткішає через зіставлення індивідуальних стилів поетів: так, вагомий у Б. Пастернака мотив пишності („великолепия”) Ю. Андрухович замінює на незрадний для нього мотив гри. 

Циклу Б. Пастернака „Стихотворения Юрия Живаго” властивий особливий різновид внутрішнього суб’єктного синкретизму. Відносини ліричного суб’єкта з автором неоднакові у зібранні окремих поезій та в контексті роману. В першому випадку підзаголовок „1946-1953” фіксує час написання їх Б. Пастернаком та виводить за хронологічні межі подій роману. В другому, через співвідношення зі змістом роману, актуалізується заголовок циклу, що надає суб’єктній сфері фіктивності. Так утворюється конфігурація, де поєднані реальний автор, персонаж роману та ліричний суб’єкт, „завислий” між двома першими. 

У підрозділі 3. 3. „Інтертекстуальний вимір” у центрі уваги імпліцитне виявлення внутрішнього суб’єктного синкретизму. Першомовець, стаючи фіктивним ліричним суб’єктом, потрапляє в залежність від авторського надлишку бачення, насамперед літературної компетенції. Так, у поезії Л. Талалая „Надія Лесі Українки” йдеться про задум „Contra spem spero”, але тут же є алюзія на „Досвітні вогні”, написані поетесою двома роками пізніше. Структура „автор-персонаж” відкрита до інтертекстуальності: автор одного тексту стає персонажем іншого. Він причетний до свого твору по-різному: „Тютчев пишет без помарки: / Оратор римский говорил…”, але „Лермонтов один выходит на дорогу” (Г. Іванов). Утім частіше буває, що автопсихологічний ліричний суб’єкт, співвідносний з автором, визначає себе через інтертекст. Так у поезіях Юрія Клена ліричний суб’єкт надає цінності своєму оточенню, роблячи його залежним від світу культури („Брожу провулками тісними, / Що, певно, юний Гете ними / Колись закоханий блукав”), але сам має перевагу над останнім через літературну компетенцію. 

 Інтимізоване сприйняття інтертексту послаблює позиції першомовця та його світу: “„Бедные люди” – пример тавтологии. / Кем это сказано? Кажется, мной”, – пише Г. Іванов, цитуючи в першому рядку афоризм Г. Ландау, що вже містить назву повісті Ф. Достоєвського. Через включення інтимізованої цитати до іншого контексту видозмінюється план змісту, навіть за дослівної точності плану вираження, а ліричний суб’єкт, попри чуже слово, не може бути фіктивним. Протилежність інтимізації – автоінтертекстуальність, пов’язана з відчуттям неадекватності колишнього власного висловлювання, яке треба переробити: від уточнення („О расставанье на мосту... ” Г. Іванова) до полеміки й заперечення (його ж „Мне уж не придётся впредь... ”). 

Переписуванню підлягають і тексти інших авторів, а спосіб перетворення залежить від заданих властивостей. Якщо у претексті наявні персоніфікований ліричний суб’єкт і досить виразний персонаж, через переписування вони можуть помінятися місцями. Це спостерігається у Льва Лосєва, зокрема, в поезії „Помню солнце и дождик от Орла до Чернигова... ” (навіяній віршем О. К. Толстого „По гребле неровной и тряской... ”). Тут надлишок бачення суттєво детермінований літературною компетенцією, яка цілком умовна щодо експліцитного, але актуальна для імпліцитного автора, а також для ідеального реципієнта. Інакше відбувається полемічне переписування монологічного тексту, напр., у циклі О. Ірванця „Уроки класики” та поезії „Любіть! ”. Претекст тут не містить персонажа, чию точку зору можна використати, а суб’єкт неперсоніфікований. Автор-першомовець наполягає на загальнозначущості істини, але переписування прагне „підірвати” претекст ізсередини, доводячи до абсурду його неадекватність. 

У підрозділі 3. 4. „Мова як засіб конституювання ліричного суб’єкта” розглянуто конфігурації, в яких ліричний суб’єкт взаємодіє з мовою за стримування зовнішньої комунікативності та паузи в репрезентації. Межею тут є заум, котрий мінімалізує здатність тексту бути повідомленням. У зв’язку з цим розкрито композицію поезії В. Хлєбнікова „Мы чаруемся и чураемся…”, де ситуація спілкування подана через літературну мову, а картина світу – через заум („То чурахарь, то чарахарь, / Здесь чуриль, там чариль”). Для екстремальніших умов поняття ліричного суб’єкта непридатне. На тлі цієї неможливості в „Автопортреті” М. Семенка