Ліричний суб’єкт поезії ХХ століття: форми конституювання та репрезентації

Заум є граничним вираженням того явища, котре М. Гаспаров, щодо текстів М. Цвєтаєвої, називає „поетикою слова”. Тут ліричного суб’єкта легко визначити, але він абстрагований через динаміку мови та відсування на периферію ознак зовнішнього світу. Функції героя-„діяча” надаються мові, поряд із якою суб’єкт пасивний як щодо інших („Нас рас-ставили, рас-садили”), так і щодо власного стану (цикл „Так вслушиваются... ”). У М. Вінграновського відповідні структури захоплюють також і синтаксичний рівень. Так постає специфічна модель світу, що експлікує зв’язки між окремими явищами, напр. в „Елегії” („Одійде, і вишневі сади одійдуть... ”). Робота „в мові” спричиняє тут досягнення відповідності між словами, а отже й явищами, та мислене впорядкування останніх. Ліричний суб’єкт при цьому не лише не зазнає нівеляції, але й стверджує свою позицію (поезія „Так треба! Повернень – доволі... ”). 

Й. Бродський одразу ж виходить із невизначеності „я” („инкогнито эрго сум”), знімаючи її через експлікацію творення письма. Ліричний суб’єкт виразно поділений на експліцитного автора, що пише, і персонажа, що переживає; письмо й переживання мають окремі хронотопи. Письмо як перформативний акт визнано самоцінним замінником поетичної ілюзії: „Не могу сказать, что не могу / жить без тебя, поскольку я живу. / Как видно из бумаги”. Його вартість – у виведенні людини за межі свідомості, залучаючи несвідоме: напр., мотив скрипу пера можна інтерпретувати як натяк на „скриптора” (Р. Барт). Високий статус мови й нарочита обмеженість людини не суперечні, а взаємонеобхідні: „поскольку жизнь одна, они [слова] из смертных уст / звучат настойчивей, чем из надмирной ваты”. Спілкування в такому контексті позначене відрефлексованою фіктивністю, акцентом на автокомунікації автора й читача, взаємна зацікавленість котрих розкрита як удавана: „ты – все или никто, и языка / безадресная искренность взаимна”. 

У Висновках визначено суттєві аспекти конституювання ліричного суб’єкта як носія інтенції: комунікативний, репрезентаційний та текстуальний. Комунікативний виявляє два плани: внутрішньотекстовий (оповідні інстанції та рівні) і транстекстовий (спілкування автора й читача через текст та автокомунікацію кожного з них). Репрезентаційний розглянуто через концепти внутрішнього світу, соціальних стосунків і тілесного буття. Текстуальний має за джерело значущість поетичної системи як іконічного знаку та специфічного часопростору й містить у собі структури мови, інтертекстуальності та паратекстових зв’язків. 

Найважливіший з них комунікативний, що дозволяє обгрунтувати місце ліричного суб’єкта щодо структури тексту та позатекстової дійсності, але його недостатньо без заглиблення у сфери репрезентації та текстуальності. Дисертант подає своє визначення ліричного суб’єкта як фігури, котра: 1) об’єднує експліцитного автора й персонажа, 2) перебуває між „автором” і „героєм”, 3) корелює з автором і реципієнтом. Відповідно до цього запроваджено типологію ліричного суб’єкта: неперсоніфікований, абстрагований, конкретизований, фіктивний (що не суперечить автопсихологічності) та дистанційований, а також особливий модус „поет”; окреслено структури „автор-персонаж” і „внутрішній суб’єктний синкретизм”. 

Специфіка внутрішнього світу (в одно- чи двоскладовій моделі) характеризує його значущість для абстрагованого ліричного суб’єкта. Внутрішній суб’єктний синкретизм втілений в авторефлексивних моментах, автокомунікації „я – ти”, „розпросторенні” та відчуженні від „я” іпостасей. Щодо колективного суб’єкта синкретизм буває текстовий, за наявності голосів корифея і хору, та внутрішній, коли інтенційно об’єднані різні соціальні групи. „Ми” визначено як принципово фіктивне стосовно індивідуального автора (джерела інтенції). Соціальність індивідуального ліричного суб’єкта – це експліковане ствердження чи заперечення включеності в соціум, а фіктивний різновид створюється за принципом синекдохи. Репрезентація тілесного буття має дві моделі: „я тілесний” та „я і тіло”. В першому випадку тіло й свідомість злиті, в другому – їх взаємодія спричиняє внутрішній суб’єктний синкретизм: власне тіло сприймається як Інший. Спосіб виявлення іншості тіла корелює з типом ліричного суб’єкта, залежно від персоніфікованості та відстані між „автором” та „героєм”. 

Особливість „поета” як модуса ліричного суб’єкта відчутна щодо соціальності й тілесності. В першому випадку позиція поета відносно оспівуваного соціуму детермінована втіленням авторського позазнаходження, в другому – перетворене тіло поета налаштоване суто на породження вірша, набуваючи міфологічних космогонічних властивостей. 

Текстуальному аспектові конституювання властиві підкреслена умовність та перехід до експериментального пізнання. Паратекстові компоненти здатні увиразнити авторську інтенцію, якщо ліричному суб’єкту не вистачає визначеності. Тоді внутрішній суб’єктний синкретизм є імпліцитним стосовно окремого тексту та експліцитним щодо сукупності текстів та паратекстових компонентів. Інтертекстуальними формами присутності першомовця є фіктивний суб’єкт та автор-персонаж. Наголошено, що ліричний суб’єкт, який співвідноситься з автором, попри чужі слова, не є фіктивним (крім випадків пафосу заперечення та реляцій із персонажем претексту). Внутрішній суб’єктний синкретизм у разі інтертекстуальності імпліцитний і для розкриття потребує компетенції та активності реципієнта. Текст дозволяє мовцеві вийти за свої межі й актуалізувати структуру „автор-персонаж”. За редукції зовнішньої комунікативності мова перебирає функцію героя-діяча. Зафіксований акт письма є запорукою автономізації невизначеної іпостасі персонажа (в наратологічному сенсі) та визначеної – експліцитного автора. 

Такий багатоаспектний підхід дозволяє розкрити складну структуру суб’єктності в поезії ХХ ст. і накреслює перспективи подальших досліджень. 

 

 

1. Загребельна Н.К. Співвідношення категорій „стиль” та „автор” в бароковій поезії (на матеріалі збірки віршів Івана Величковського „Млеко” // Філологічні семінари. – К., 2003. – Випуск 6: Література як стиль і спогад. – С.