Любов як форма екзистенції особистості

Філософія Відродження являє собою органічний синтез античних і християнських ідей. Представники раннього поетичного (Джованні Боккаччо, Гвідо Гвініцеллі, Данте Аліг’єрі, Гвідо Кавальканті, Франческо Петрарка, Лоренцо Пізано), неоплатонічного (Марсіліо Фічіно, Джироламо Бенів’єні, Франческо Каттані ді Д’яччето, Джованні Піко делла Мірандола) та пізнього психологічного (Туллія Арагон, Бартоломео Готтіфреді, Фернандо Сансовіно, Моріс Сев, Луїза Лабе, Жан-Антуан де Баїф, Жоашен Дю Беллє, Жан Дора, Етьєн Жодель, П’єр де Ронсар, Понтюс де Тіар, Мішель Ейкем де Монтень) напрямків пов’язують в єдину систему любов і красу, підкреслюють їх божественний характер. Тут любов постає як серцевина, стрижень життя, виступає кінцевою метою, призначенням кожної людини. Четвертий, космологічний, напрямок (Микола Кузанський, Джордано Бруно та Якоб Бьоме) тлумачить любов, по-перше, як всепроникаючу космічну силу, що поєднує людину з природою, по-друге, як інтелектуальну силу, за допомогою якої кожен прилучається до божественної краси та істини. 

У підрозділі 1.4. “Багатогранність любові у філософії Нового часу” аналізуються чисельні та різноманітні концепції любові. Контрасний Новий час розкриває феноменальність і багатогранність любові, сприяє розвитку чуттєвого боку любові, по-новому акцентує статеву любов. 

Представники раціоналістичної філософії Р. Декарт, Б. Спіноза та Т. Гоббс ратують за контроль розуму над почуттями, емоційну стриманість, практичність по відношенню до почуттів. Б. Паскаль у своєму вченні намагається поєднати раціональну й ірраціональну основи людини. Знаходячись під впливом раціоналістичних ідей, англійські та французькі просвітителі ХVΙΙ – ΥVΙΙΙ ρтоліть Р. Кедворт, Дж. Локк, Д. Юм, Л.К. де Вовенарг, Ж. де Лабрюйєр, Ф. де Ларошфуко, А. де Рівароль, Н.С. де Шамфор трактують любов виключно як прагнення до насолоди. Разом з тим виникають альтруїстичні мотиви у філософії любові. Г.В. Ляйбніц, Ф.Д.С. Честерфілд, А.Е.К. Шефтсбері, Вольтер, К.А. Гельвецій, П.А. Гольбах, Ж.Ж. Руссо та Д. Дідро бачать у любові єдину точку збігу особистого та суспільного інтересів. Апофеозом філософії любові епохи Просвітництва постає творчість німецьких романтиків І.Г. Гердера, І.В. Гете, Г.Е. Лессінга, Новаліса, І.Ф. Шіллера, Ф. Шлегеля та Ф. Шлейєрмахера, які утверджують любов як найвищу цінність, сенс людського життя. 

Представники основних напрямків західноєвропейської філософії ХΙХ століття, ідеалізму, матеріалізму й ірраціоналізму, намагаються створити нову етику й аксіологію. І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, Л.А. Фейєрбах, К. Маркс та Ф. Енгельс вважають любов найвищим моральним почуттям, наслідком духовної еволюції людського роду. Проблема статевої любові, сутнісних характеристик, відмінностей чоловіка та жінки знаходиться у центрі уваги німецьких філософів І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, А. Шопенгауера та Ф. Ніцше. Традиційно категорично, за винятком Ф.В.Й. Шеллінга, вони протиставляють одну стать іншій. Нові мотиви філософії любові ми знаходимо у французьких неоромантиків Ш. Бодлера, П. Верлена, Т. Готьє, Б.Р. Констана, С. Малларме, А. Рембо, Ф.Р. де Шатобріана. В їхній творчості любов уподібнюється одержимості та безглуздю. Вона приносить не тільки радість, але й печаль. 

У підрозділі 1.5. “Філософія любові Новітнього часу” ми представляємо головні тенденції розвитку філософії любові кінця ХIХ – ХХ століть. Кордоцентризм, або “філософія серця”, стає провідним напрямком і принципом української філософії (Г.С. Сковорода, О.Н. Гіляров, С.С. Гогоцький, М.Я. Грот, О.О. Козлов, П.І. Ліницький, Г.І. Челпанов, П.Д. Юркевич). У центрі уваги російських релігійних філософів (В.С. Соловйов, М.О. Бердяєв, С.М. Булгаков, Б.П. Вишеславцев, І.О. Ільїн, Л.П. Карсавін, П.О. Флоренський, С.Л. Франк) знаходиться статева любов, її сублімація у загальнолюдську, космічну, божественну. 

Одним з провідних напрямків у західній філософії ХХ століття є психоаналіз. У його основі знаходиться ірраціональна та сексуальна фактури людини. Класичний психоаналіз в особі З. Фройда трактує любов як результат трансформації, або сублімації, статевої енергії. Представники неофройдистського напрямку А. Адлер, Л. Бінсвангер, А.Х. Маслоу, В. Франкл, Е. Фромм, К. Хорні, К.-Г. Юнг розглядають любов як ефективний спосіб розв’язання всіх екзистенційних проблем людини, як адекватну людському суспільству форму екзистенції. Г. Маркузе, поєднуючи головні положення марксизму та фройдизму, пропонує створити нову цивілізацію – цивілізацію достатку, свободи та любові. Противагою виступає позиція філософів-екзистенціалістів А. Камю та Ж.-П. Сартра, які відхиляють можливість повного поєднання людини з іншою людиною, з оточуючим світом. У контексті історії культури проблему статі, статевої поведінки та статевої моралі досліджують М.П. Фуко та Д. де Ружмон. Вони акцентують принциповий зв’язок між насолодою та відповідальністю для повноцінного розвитку людини. А. Бергсон, В. Дільтей, Г. Зіммель, Л. Клагес, П. Тейяр де Шарден уподібнюють любов до творчої або космічної енергії, що створює та підтримує життя. Однією з центральних проблем постає проблема “Іншого”, діалогу з оточуючим світом (М. Бубер, Е. Левінас, І. Лепп, Г. Марсель). Діалог – не тільки форма взаємовідносин людини з оточуючим світом. Це принципова ціннісна позиція, направленість на єднання, “автентичну любов”. 

У другому розділі “Екзистенційний вибір любові” ми розглядаємо проблему ціннісного вибору людини, особистості. Процес пізнання себе й оточуючого світу, самовизначення та самореалізації передбачає формування та ствердження певної ціннісної системи, оформлення ціннісно-смислового змісту.