Методологія формування рефлексу здоров'я у шкільної молоді

Третій етап – період правління уряду Директорії (18 грудня 1918 р. – друга половина 1919 р.), створеного опозиційним до гетьмана Українським Національним Союзом. Він характеризувався відновленням законів Української Народної Республіки, тобто часів Центральної Ради, і проголошенням 22 січня 1919 р. акту її возз'єднання з Західно - Українською Народною Республікою (ЗУНР, 1918) в єдину соборну Україну. В основу управління медико-санітарною справою Директорія поклала гетьманське законодавство, зберігши Міністерство Народного Здоров'я і Опікування, яке під час її перебування в Києві очолив Б.П. Матюшенко. 

В той же час слід підкреслити, що саме на початок періоду правління уряду Директорії припало заснування першого радянського централізованого органу управління медико-санітарною справою – Народного Комісаріату охорони здоров'я України (НКОЗ), декрет про який був виданий 21 січня 1919 р. і головним завданням якого ставало формування єдиної системи охорони здоров'я на якісно нових засадах. А щодо невідкладних завдань уряду Директорії в галузі охорони здоров'я, то про це свідчить перший наказ Б.П. Матюшенка від 25 грудня 1918 р., в якому він, зокрема вказував: "à перед Міністерством Народного Здоров'я зокрема стоять завдання à якнайшвидшої і найповажнішої допомоги військовополоненим, біженцям, інвалідам, боротьби з пошестями, які ширяться серед населення України, справа налагодження і поліпшення взагалі всієї зруйнованої війною і революцією медично-санітарної організації України"

Наведене свідчить, що кожен з урядів України періоду започаткування української державності намагався вирішувати проблеми управління медичною справою, але в умовах громадянської війни, значних руйнувань медико-санітарної мережі і епідемій вони обмежувались в основному черговими його реформами, які в той складний час не могли досягти мети. 

У період започаткування української державності (1917-1919) централізовані органи управління медико-санітарною справою в Україні формувалися різними урядами і за своїми формами пройшли шлях від Крайової медико-санітарної ради (1917) через Департамент здоров'я (1918) і до першого в історії України Міністерства народного здоров'я і опікування (1918). Однак в умовах складної військово-політичної ситуації і паралельного формування радянських органів управління, що призвело до більш ніж дворічного двовладдя в управлінні медичною справою, діяльність жодного з них не могла суттєво вплинути на стан справ в охороні здоров'я населення. 

Керівниками перших централізованих органів управління медичною справою в Україні періоду започаткування української державності ставали залучені різними урядами фахівці - медики, подальша доля яких після падіння УНР досить строката: від проживання в еміграції (Б.П. Матюшенко, Є. Лукасевич), не втрачаючи зв'язків з Україною (Б.П. Матюшенко), повернення на Батьківщину (І. Липа) і заняття практичною діяльністю (І. Куровець, І. Липа), передчасної смерті (Д. Одрина) до найвищого наукового визнання в роки радянської влади з послідуючим безпідставним гонінням з її боку (академік ВУАН О.В. Корчак - Чепурківський).

З 1928 р. на Україні почала швидкими темпами розвиватися мережа санітарно-епідеміологічних станцій. На початок 1941 р. система охорони здоров'я Української РСР налічувала 29000 лікарів та 91000 середніх медпрацівників. Вони творчо працювали у 16 медичних інститутах, 4 інститутах удосконалення лікарів та фармацевтів, і 45 науково-дослідних інститутах республіки.

Але поряд з успіхами системи охорони здоров'я на Україні не можна не згадати про наслідки такого ганебного явища як культ особи Й.В. Сталіна. 

Розгром соціальної медицини мав для української здорово охорони цілий ряд тяжких наслідків, що й досі визначають її методологічну слабкість та невизначеність. До управління охороною здоров'я замість соціальних медиків і організаторів охорони здоров'я прийшли клініцисти - терапевти, хірурги,акушери-гінекологи, що й привели її врешті-решт до сьогоднішнього стану. Кафедри соціальної медицини (гігієни) були перейменовані в кафедри організації здоров'я, і були заповненими випадковими людьми. Сюди начальство і парткоми висилали нездалих адміністраторів, що провалювали справу, відставних військових чинів, науковців з інших кафедр, що відзначились ôпослушанієм і прилєжаніємö у партійній роботі.

У роки Другої світової війни медичні працівники України виявили мужність та героїзм на фронтах і в тилу ворога. Вони сприяли укріпленню обороноздатності воїнів Червоної армії, партизан, забезпечували ефективну систему евакуації та лікування поранених і хворих воїнів, надавали кваліфіковану медичну допомогу широким верствам населення.

На кінець 1950 р. у лікувально-профілактичних установах України працює уже 48600 лікарів та 136400 чол. середнього медичного персоналу, що значно перевищило їх кількість у довоєнні роки. Завдяки проведеним заходам по упорядженню водного господарства республіки, організації лікування відповідного контингенту хворих було досягнуто великих успіхів у боротьбі з малярією. Так, у 1957 р. в Україні було виявлено лише 63 хворих на малярію проти 489000 у 1945 р. Великий внесок у ці досягнення зробили фахівці та вчені Київського науково-дослідного інституту загальної та комунальної гігієни.

У результаті виконання задач, поставлених урядом перед органами охорони здоров'я, в медичних закладах України на початку 70-х років уже працювало 157100 лікарів, у тому числі у системі МОЗ УРСР