Міграції ранніх кочівників

300 р. до н. е. дахи вдерлися до Маргіани та Ареї. Вони зруйнували міста Олександрія та Геркаклея. Страбон зафіксував просування дахів далі на захід. Вони вдерлися до Гірканії. Частина цих племен носила назву парнів (спарнів). Страбон локалізував їх на Оксі (Амудар’ї). З числа парнів походив вождь Аршак, який заснував Парфянське царство. Необхідно зауважити, що у Геродота було вказано, що Кір поплатився за спробу підкорити массагетів своїм життям. Вавілонський історик Бероз повідомляв, що Кір загинув поблизу Сирдар’ї у війнів з дахами. Таким чином, можна твердити про тотожність дахів та массагетів. Пізні історики такі як Діодор Сицилійський тведили, що дахи жили на Танаїсі. Причиною плутанини була близкість дахів з сарматами. Необхідно зауважити, що предки парфян належали до одної й тої самої археологічної культури, що й сармати. У будь-якому разі дахи були частиною скіфо-сарматського світу .

Необхідно зауважити, що підкорення тих же сака-тіграхауда було достатньо умовним. На рельєфі, який супроводжував текст Бехистунського надпису, Скунха на відміну від правителів інших країн підвладних персам зображений у трьохкутному капелюсі, а не з непокритою головою. Саки жодного разу не названі заколотниками на відміну від інших. На зміну Скунхі Дарій призначив вождя з середовища самих саків. Персидський шах був зацікавлений у лояльності скифів, а отже можна припустити, що перси дарували подарунки кочівникам, за що ті зобов’язувались служити їм. До реального підкорення перській адміністрації було ой як далеко. Єдиною скіфською землею, яка реальна була підвладна персам була Сакасена, про яку згадував той же Геродот. Вона перейшла до персів як залежне царство від мідійців. Арріан знав про племіний союз даїв. Елліни їх називали массагетами. Їхню батьківщину він локалізував на річці Аракс (Курі). Зважаючи на обмежені географічні знання елінів можна припустити, що кордон персів з дахами проходив по нижнім течіям Сирдар’ї та Амудар’ї, а також по Узбою. Вторгнення парфян у значній мірі були підготовані війнами діадохів. Поки Антігоніди, Селевкіди, Птолемеї воювали між собою, дахи опановували перефирійні регіони та підготовили відвоювання деяких областей. У 280 р. до н. е. Аршак залучив саків до свого війська з дахів, для того щоб протистояти Антіоху ІІІ. У середині ІІІ ст. до н. е. Аршак (Тірідат) ІІ об’єднав племена парнів у єдину дежаву. Після цього вони вдерлись у провінцію, яку називали Парфією та підкорили місцеве західноіранське населення, яке називало само себе пахлаван. Звідси й індійська назва парфян – пахлави. З цього моменту їх держава стала називатись Парфянським царством. Правителі стали чеканити свої монети з грецькою легендою. На монетах були зображені Аршак І та Аршак ІІ у традиційному скіфському капелюсі. Страбон вказував, що апарни-даї були мігрантами з області даїв, що мешкають поблизу Меотиди, котрих називають ксандіями або паріями. Від цих скифів походить Арсак. Одні вважали його нащадками цих скіфів (даїв), інші бактрійцем. Помпей Трог згадував, що Арсак був невідомого походження і скористався міжусобицею між Антіохом та Селевком, а також поразкою Селевкидів від галатів (кельтів). Селевк ІІ зробив спробу відвоювати сатрапії, але парни, закликавши на допомогу апасіаків, перемогли Селевкідів. Арсак переміг правителя Парфії Андра- гора, а потім завоював Гірканію. Вказувалось, що походження Арсака невідоме, проте він був видатним воїном. Цікаво, що Парфія у давньокитайських джерелах називалась Аньсі (Лп8ек), тобто була похідною назвою від засновника династії Аршакідів. У пехлевійських документах династії Сасанідів власне Парфія називалась Апаршахром. У вірменських джерелах країна називалась країною Апар. Парфяни відроджували іранські традиції відновивши вшанування вогню на державному рівні .

Стосовно територій розселення сака-хаомаварга та сака-тіграхауда висловлювались різні гіпотези. С. Толстов, К. Акішев, В. Григорьєв вважали, що вони мешкали у Семиріччі та на Тянь-Шані. Цієї ж точки зору притримується Б. Муратов. Проте, це входить у суперечність зі свідченнями давньоперських надписів про сака-парасугудам, тобто про скифів за Согдом. В. Шуховцев локалізовував їх у Сакастані. С. Кляшторний відзначав, що саки складали п’ятнадцяту сатрапію. М. Дандамаєв та В. Струве локалізовували їх у Закаспії. В. Григорьєв та К. Акішев зазначали, що саки могли займати район Шаша, північної Киргизії, південь Казахстану. К. Акішев включав у землі скіфів ще райони Південного Надуралля та Горного Алтаю. І. Пьянков локалізовував сака- хаомаварга на Памірі та навіть на Гіндукуші. Індійські дослідники локалізо- вували шака на північний схід від горних хребтів відокремлюючих Індію від Центральної Азії. Необхідно зауважити про те, що гостроверхі капелюхи були властиві не тільки одним сакам-тіграхауда, а були характерні для багатьох скіфів. А. Херрман ототожнював сака-тіграхауда з массагетами. Його точку зору підтримали В. Хінц, Р. Фрай, М. Дандамаєв, І. Пьянков, Б. Літвінський. А. Немі- ровський вважає це припущення неаргументованим, оскільки сака-тіграхауда тотожні скіфам-ортокорібантіям .

Таким чином, ми дійшли до наступних висновків. Кімерійці, які були нащадками населення зрубної культури, були однією з частин арійського світу. Лише одна з частин кімерійців переселилась на Південний Кавказ, а потім до Малої Азії. Це переселення було викликано тиском з боку скіфів. Дружні відносини з носіями кавказьких мов дозволили кімерійцям відступати через узбережжя Чорного моря та гори і відірватись від скифів. Загибель вождівства кімерійців у Малій Азії була зумовлена недалекоглядною політикою їх вождів, котрі окрім нападів на ассирійських вассалів турбували своїми набігами усіх своїх сусідів. Історія малоазійських, тобто каппадокійських кімерійців, нам більше усього відома за рахунок повідомлень у давньосхідних аккадських ассирійських та давньогрецьких античних джерелах. Скіфи прийшли на Південний Кавказ переслідуючи кіммерійців. Вони заснували в цьому регіоні царство, яке вступило у союз з Ассирією. Також скіфи увійшли у союз з лідійцями та греками під час боротьби з кімерійцями. На початку VI ст. до н. е. скіфське царство на Південному Кавказі стало одним з данників Мідії, а ті, хто не бажав скоритися дістали притулок у Лідії. Історія центральноазійських скифів слабко висвітлена внаслідок фрагментарності свідчень писемних джерел і взаємовиключних гіпотез дослідників.