Міжгормональні відношення андрогенів та глюкокортикоїдів у хворих на розсіяний склероз

Згідно з отриманими результатами досліджень слід вважати, що порушення міжгормональних відношень метаболітів андро- та глюкокортикоїдогенезу є однією з тих ланок, через яку демієлінізуючий процес опосередковано діє на неуражені органи та системи. Стресорна дія цих розладів є основною причиною дискортицизму, що спостерігається в організмі хворих на РС. Гіперпродукція глюкокортикоїдів протягом тривалого часу веде до зниження утворення андрогенів.

Одержані результати проведених досліджень та висловлені на їх основі ідеї стосовно системної дії демієлінізації при РС на організм можна використати при веденні даної категорії хворих.

Слід постійно брати до уваги, що кортикостероїди є і в найближчий час залишатимуться основними препаратами вибору при загостренні РС [Miller D. H., Thompson A. J., Morissey S. P., 1992; Позер Ч., 1994]. Найефективнішими зараз вважаються пульс-дози кортикостероїдів, коли ефект досягається внутрішньовенним уведенням великих доз препаратів за короткий відрізок часу в гострій стадії активації патологічного процесу. Така схема введення більш ефективна і дає суттєво менше побічних дій, ніж тривалі курси, які посилюють ризик стероїдної залежності, а інколи можуть стимулювати загострення демієлінізуючого процесу. Однак якщо вищеописані побічні ефекти і не виявляються на клінічному рівні, то це не означає відсутності патофізіологічних (переважно гемореологічних, імуносупресивних, катаболічних і контрінсулярних) зсувів в організмі хворих на РС, спричинених змінами стероїдного гомеостазу [Вейн А. М., Смирнов Ю. К., 1983; Головкин В. Е., Чиков Ю. М., 1985; Гущин В. М., 1990].

Тому, приступаючи до лікування (особливо гормонотерапії глюкокортикоїдними препаратами), необхідно брати до уваги, що компенсаторні механізми у таких пацієнтів перебувають у стані постійного напруження та легко виснажуються. Саме тому останні виявляються у досить нестійкому стані при дії екстремальних чинників. Вимагається обґрунтоване та диференційоване визначення показів до застосування глюкокортикоїдних гормонів.

На нашу думку, призначенню кортикостероїдних середників у хворих на РС повинно передувати ретельне дослідження ендогенного стероїдного фону, зокрема, андрогенної та глюкокортикоїдної функцій кори надниркових залоз (вимірювання добової екскреції із сечею 17-КС та 17-КГС), а особливо – міжгормональних відношень метаболітів андро- та глюкокортикоїдогенезу (вивчення співвідношення між 17-КС та 17-КГС, ІА 17-КС). В ідеалі дослідження даних параметрів треба було би проводити у всіх хворих на РС, проте, беручи до уваги їх гетерогенність у різних підгрупах пацієнтів, найдоцільнішим є приділення уваги таким контингентам хворих демієлінізуючою патологією:

1) хворим-чоловікам;

2) хворим у фазі загострення;

3) хворим із середнім, а особливо важким ступенем хвороби;

4) хворим середнього віку (понад 40 років) ;

5) хворим із тривалістю хвороби більше 5 років;

6) хворим, що приймали глюкокортикоїди;

7) хворим із прогресуючими варіантами перебігу захворювання.

Згідно з одержаними даними саме у вищезгаданих підгрупах хворих на РС найчастіше спостерігаються явища гіперпродукції глюкокортикоїдів при паралельному зниженні рівня андрогенів. Наявність же у хворого лабораторних ознак дискортицизму є одним з імовірних індикаторів недоцільності застосування глюкокортикоїдних препаратів.

Завданням даної роботи не є дезактуалізація ролі стероїдних середників у лікуванні хворих демієлінізуючою патологією. На жаль, дотепер тут домінував (і продовжує домінувати) суто емпіричний підхід – необхідність призначення кортикостероїдів визначалася ступенем гостроти РС. Ми всього лиш намагалися скерувати увагу як дослідників, так і клініцистів у напрямку розробки чітких і адекватних лабораторних критеріїв для призначення даного класу препаратів у визначеного контингенту пацієнтів. Безперечно, результати проведених досліджень не можна абсолютизувати, але вони повинні дати поштовх у розробці більш обґрунтованих схем для досягнення поставленої мети із задіянням імунологічних, біохімічних, ендокринологічних та інших методів оцінки поточного стану хворого організму.

Таким чином, можна констатувати, що дані наших досліджень підтверджують наявність вираженої дисоціації між глюкокортикоїдною та андрогенною функціями кори надниркових залоз у хворих демієлінізуючою патологією і свідчать про недостатність компенсаторних можливостей організму та виснаження даної ланки гомеостазу у відповідь на стресорну реакцію внаслідок ураження мозкової тканини автоімунним процесом.

Підводячи підсумки слід зазначити, що показники стероїдного гомеостазу залежать від гостроти, тривалості, важкості захворювання, статі та віку хворих, особливостей схем лікування, обернено корелюють з імунологічними параметрами. Тому важливість визначення міжгормональних відношень глюкокортикоїдів та андрогенів при РС безсумнівна для удосконалення діагностики супутніх ендокринних нашарувань цього захворювання. Загалом, наведені дані можуть бути рекомендовані до використання в неврологічній практиці в якості допоміжного лабораторного тесту для визначення більш точних показів до гормонотерапії кортикостероїдами у хворих із демієлінізуючою патологією.

ВИСНОВКИ

1. У дисертаційній роботі проведене теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, які полягають у вивченні характеру і вираженості змін міжгормональних відношень глюкокортикоїдів і андрогенів при РС з урахуванням фази, тривалості, ступеня важкості та типу перебігу хвороби, віку й статі хворих, особливостей терапії.

2. У хворих на РС спостерігається зниження утворення андрогенів, що проявляється у вигляді пригнічення добової екскреції 17-КС, особливо у пацієнтів віком понад 40-50 років, хворих чоловіків із прогресуючими варіантами перебігу хвороби та при наявності стероїдотерапії. Пригнічення андрогенної функції в організмі пацієнтів виявляється також зниженням ІА 17-КС, зокрема, при середніх та важких формах захворювання, прогресуючому перебігу, тривалості хвороби понад 5 років, наявності гормонотерапії, а при відсутності останньої – у хворих чоловіків у фазі екзацербації.

3. У