Міжкультурне співробітництво як чинник зовнішньої та внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень

Міжкультурне співробітництво визначено як форму політичної культури в мультикультурному середовищі, яка спрямована на гармонізацію відносин між різними суб'єктами міжнародної взаємодії. До основних чинників міжкультурного співробітництва віднесено культурну дипломатію, мультикультуралізм, культурне різноманіття та культурну самобутність, які впливають на політичну організацію міжнародного середовища; процеси прийняття політичних рішень; заохочення до співробітництва та просування на міжнародному рівні культурних ідей, цінностей, репутації та іміджу акторів міжнародних відносин. У розділі проаналізовано динаміку політичної діяльності ЮНЕСКО у контексті міжкультурного співробітництва, розглянуто політичну стратегію інституції за напрямком “Міжкультурний діалог цивілізацій”, визначено пріоритети діяльності Організації щодо формування нової політичної системи міжнародних відносин. Доведено, що ЮНЕСКО в структурі світової політики ХХІ століття відіграє важливу роль у формуванні політики культури миру та культурної взаємодії, є рушійною силою міжкультурного співробітництва на засадах концепції культурної толерантності. Політична місія організації зумовлюється її можливостями сприяти багатосторонньому діалогу між цивілізаціями, а ступінь політичного впливу ЮНЕСКО – здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати універсальним міжнародним інтелектуальним центром формування ідеології глобального суспільства.

Політичні зміни в європейському регіоні активізували міжкультурне співробітництво, посилили увагу до нагальних проблем забезпечення європейської культурної самобутності та ідентичності на міжнародній арені. Доведено: політичні рішення Ради Європи та Європейського Союзу щодо розвитку міжєвропейського діалогу, попередження конфліктогенності культурного середовища Європи, збереження спільної європейської культурної спадщини як складової політичної культури європейських країн свідчать, що діяльність міжурядових регіональних організацій спрямована на встановлення гуманітарних стандартів та забезпечення демократичних прав і свобод в умовах інтеграції. Об’єднана Європа може стати ефективною структурою для забезпечення міжкультурного діалогу, розвитку політичної ідеології полікультурності як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн, а культурна дипломатія країн Європи – важливим інструментом політичного впливу на міжнародні відносини, зокрема, в рамках європейської політики сусідства.

На основі дослідження політики міжкультурного співробітництва міжурядових організацій зроблено висновок про трансформацію ідеології міжнародної інтеграції, яка грунтується на стратегічних підходах до міжкультурної взаємодії на глобальному, субрегіональному та регіональному рівнях.

У третьому розділі – “Стратегічні імперативи політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки”– зокрема, зазначено, що культура є важливим засобом формування національної та світової громадської думки, невід’ємним компонентом внутрішньої та зовнішньої політики, а використання культурного чинника в міжнародному масштабі нерозривно пов’язане з політичними доктринами експансії, лідерства чи культурної демократії держав у міжнародній взаємодії.

Політика міжкультурного співробітництва в умовах державотворчих зрушень набуває як форм підтримки міжкультурного діалогу та культурного різноманіття, так і форм пропаганди переваг тієї чи іншої політичної, економічної та соціальної системи, відображає обґрунтоване нав’язування національним спільнотам певного світогляду, релігійних переконань, поширення культурних цінностей та способу життєдіяльності, що порушує державний суверенітет і суперечить основним принципам міжнародного права, якими регулюються міжнародні відносини в будь-якій сфері, зокрема, у сфері культурних відносин. 

Сучасна практика міжкультурного співробітництва провідних країн Північної Америки та Європи виявляє такі характерні особливості культурної складової зовнішньої і внутрішньої політики, як культурна експансія (США), спрямована франкофонія (Франція), мультикультуралізм (Канада) тощо. На основі системного, структурно-функціонального та компаративного методів дослідження у третьому розділі проаналізовано стратегії політики міжкультурного співробітництва США, Канади та Французької Республіки. Зокрема визначено, що в умовах трансформації внутрішньої і зовнішньої політики стратегія культурної дипломатії США, яка реалізується через культурну експансію в контексті „американського інтернаціоналізму”, пов’язана з політичними доктринами “жорсткої” гегемонії та “м’якого впливу”, що сповідують різні підходи, проте спрямовані на однаковий політичний результат – домінування американських цінностей і американського способу життя у світі. Показано, що доктрина спрямованої Франкофонії характеризується як найбільш ефективна складова зовнішньої політики та дипломатичної діяльності Французької Республіки у франкофонних державах і дає змогу забезпечити їй статус впливового лідера у світі в контексті геополітичної конкуренції з впливовими політичними союзниками – США та Канадою. Головним пріоритетом зовнішньої та внутрішньої політики Канади визначено унікальну доктрину державного мультикультуралізму та позиціонування такої політики в рамках міжнародних організацій і на двосторонньому рівні. Основна специфічна ознака канадського мультикультуралізму – етнокультурна експансія як своєрідна ідеологія „м’якого тиску” впливової держави, яка офіційно прагне змінити стереотипи сприйняття Канади у світовій політиці.

З’ясовано, що політика міжкультурного співробітництва держав на національному, регіональному і глобальному рівнях зумовлена трансформаціями державотворення та потребою забезпечення національних інтересів шляхом реалізації різних моделей культурної дипломатії, які впливають на міжнародну взаємодію і мають як позитивні, так і негативні характеристики.

Політика міжкультурного співробітництва України ґрунтується на стратегіях зовнішньої і внутрішньої політики суверенної держави, яка формує міжкультурний діалог на основі принципів демократичного врядування та культури миру. Україна підтримує ініціативи міжурядових організацій, спрямовані на вирішення складних проблем сучасності, на формування полікультурності світу, на створення гуманітарних основ політичного співробітництва. Включення стратегії політики міжкультурного співробітництва в урядові програми дає Україні можливість реформувати ідеологію культурних взаємовпливів, використовувати інтелектуально-культурний потенціал держави для забезпечення національних інтересів.

 

 

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової проблеми політики міжкультурного співробітництва як чинника зовнішньої та внутрішньої політики в умовах державотворчих зрушень, що виявляється у багатовимірному дослідженні основних детермінантів політичної культури в добу трансформації державних політичних інститутів та політичної системи світу.

Застосування політологічних методів аналізу дало можливість реалізувати обраний концептуальний підхід: розглянути