Міжнародне економічне право

Серед спеціалістів не існує єдності поглядів щодо загальної кількості таких угод. Одні автори вважають, що їх ухвалено близько трьохсот2, інші ще на середину 1996 р. нараховували до 1200 подібних міжнародних договорів, у яких загалом брали участь приблизно 160 країн3. Проте залишається безспірним, що їх укладено велику кількість. Зазначається, що хоча у назвах таких угод на першому місці стоїть «заохочення», пріоритетним усе ж залишається питання про «захист» інвестицій. Висувається навіть припущення, за яким «захист», ступінь його надійності, гарантованість відшкодування можливої шкоди від неко-мерційних ризиків є головним «заохоченням» іноземного інвестування4.

Хоча конкретні способи заохочення іноземних інвестицій у двосторонніх угодах, як правило, не уточнюються, тобто вони залишаються на розсуд учасників відповідних домовленостей, все ж існують підстави для висновку, за яким зазначені способи нерідко передбачаються, і вони мають загальний або спеціальний характер. Загальні способи зводяться, головним чином, до прийняття у внутрішньому праві кожної з держав, що домовляються, таких законодавчих або підзаконних норм, які щонайменше не будуть лякати інвесторів. Спеціальні способи випливають із заохочення, яке застосовується залежно від випадку, тобто ще при наданні заявок на інвестування.

4. Щодо Керівних принципів Всесвітнього банку, які є лише рекомендацією для держав, то стосовно допуску іноземних інвестицій головні положення Принципів зводяться до такого.

1)Інтереси будь-якої держави вимагають здійснення політики заохочування інвестицій. Це має знаходити своє вираження у спрощенні допуску інвестицій на їх національні території і, особливо, у пом'якшенні пов'язаних зі здійсненням цих інвестицій формальностей.

2)Тим не менше, за кожною державою зберігається право регламентації доступу іноземних інвестицій на свої території. Це безспірне право держав повинно бути спрямованим, скоріше, назаохочення іноземних інвестицій, ніж на створення перешкод для цього.

3)Таким чином, рекомендується робити вибір на користь політики «відкритих дверей». Тобто повинна мати місце політика вільного доступу іноземних інвестицій, хоча, як зрозуміло,кожній державі не забороняється резервувати для своїх громадян можливість здійснення певних видів економічної діяльності, які забороняються для іноземних інвесторів і інвестицій. Аленеобхідно, щоб існував перелік таких видів діяльності {Restrictive list system) і щоб іноземні інвестори були належним чином поінформовані з цього приводу. Ця система має застосовуватися переважно у сферах економічної діяльності, які стосуються національної безпеки.

4)Нарешті, рекомендується, щоб під час доступу іноземних інвесторів і інвестицій для них не встановлювалось особливих зобов'язань (performance requirements'), які обтяжують умови ведення справ та особливо таких, що порушують конкуренцію між іноземними та національними підприємствами, оскільки зазначені зобов'язання в довгостроковому плані завдають більше шкоди, ніж приносять користі, утримуючи іноземних інвесторів від вкладення коштів.

Принципи, таким чином, з одного боку, визнають, що держава з огляду на свій суверенітет має право поставити під контроль доступ іноземних інвестицій. З іншого — Принципи стоять на позиціях, що не існує кращого стимулятора інвестицій, ніж вільний доступ, закликаючи тим самим держави, наскільки це можливо, обмежити свій контроль щодо доступу іноземних інвестицій. Однак деякі розвинені країни вважають, що Керівні принципи йдуть недостатньо далеко шляхом лібералізації, а це саме і веде до «прохолодного» ставлення до них.

5. Питання, пов'язані з мобільністю інвестицій, на міжрегіональному рівні найбільш повно вирішені у Кодексі лібералізації руху капіталів, прийнятому в межах ОЕСР. Хоча він пов'язує тільки держави, що є учасницями зазначеної Організації, у зв'язку з розширенням, особливо у 90-і роки минулого сторіччя, складу цієї Організації, значення даного документа не слід недооцінювати1.

Відповідно до ст. 1 Кодексу держави—учасниці підписалися під загальним зобов'язанням стосовно руху інвестицій, зміст якого зводиться до того, що члени Організації будуть поступово скасовувати обмеження руху капіталів тією мірою, яка необхідна для ефективного економічного співробітництва.

Всі операції, що підлягають лібералізації, розподілені в Кодексі на два списки — список А та список Б. Операції, що включені до списку А, не можуть стати об'єктом нових обмежень з боку держави—члена, в той час як операції, вміщені в список Б, можуть таким обмеженням піддаватися. При цьому будь-яка держава—член може зовсім скасувати обмеження щодо операцій, зазначених у списку А. Проте щодо цього списку діє так звана система стопору: раз здійснивши скасування, відповідна держава вже не матиме права їх поновити. Щодо операцій зі списку Б остання система не діє, тобто держави щодо цього списку вільні як скасовувати, так і поновлювати дію скасованих раніше обмежень.

Проте не слід забувати, що статус інвестицій за Кодексом вмонтовано в рух капіталу. Це означає, що вільний рух інвестицій забезпечується лише тією мірою, якою ці інвестиції втручаються (чи можуть здійснити вплив) на рух капіталів.

6. Можна зауважити й те, що з 1995 р. в рамках ОЕСР відбуваються переговори стосовно нового документа з інвестицій — Багатостороннього договору про інвестиції (БДІ). Його значення з точки зору впливу на подальший розвиток інвестиційного права деякі дослідники порівнюють з Марракеськими угодами1. Але переговори відбуваються складно з огляду на зміст положень, які запропоновані в Договорі і які можна розподілити на три частини.

Першу з них складають основні умови щодо надання належного режиму та захисту інвестору на стадії, яка йде за створенням інвестицій. В цій частині йдеться про перенесення умов двосторонніх конвенцій на багатосторонній рівень,