Міжнародне економічне право

3)У межах кожної інвестиційної операції участь в управлінні забезпечується як національному, так і іноземному інвесторам, хоча при цьому на певний термін керівними повноваженнями буде наділений лише національний, а не іноземний інвестор.

4)Рішення щодо управління міжнародними інвестиціями піддаються певним обмеженням, особливо у сфері прийому на роботу та звільнення персоналу, або навіть у сфері фінансування.

1. Режим контролю за здійсненням інвестиційної діяльності. Законодавчі та підзаконні акти держав у випадку даного режиму не ставлять собі за мету ні сприяння, ні обмеження міжнародних інвестицій, задовольняючись збором інформації щодо експорту та імпорту капіталу, аби статистичне перевірити їхню рівновагу. Щойно експортні та імпортні потоки урівноважуються, режим інвестування не потребує змін, тобто відсутня необхідність введення одного з попередніх режимів. Таким чином, законодавчі або підзаконні акти з контролю розглядають інвестиції тільки в момент їх створення або ліквідації, а проміж ними залишаються нейтральними, надаючи цим інвестиціям національний режим.

8. Як відомо, суверенна держава може змінювати свої законодавчі або підзаконні акти так, як вона бажає, і тоді, коли вона цього забажає. Проте з цього випливає, що держава в односторонньому порядку може стримане ставлення до іноземних інвестицій замінити на сприятливе, або, що значно гірше для інвестора, навпаки. Виникає питання: чи може інвестор застрахувати свою інвестицію на випадок одностороннього «перевороту» в режимі іноземних інвестицій, коли зазначена зміна здійснюється не на його користь?

У міжнародному праві здатність визначати режим іноземних інвестицій у внутрішньому праві держав, на території яких здійснюються інвестиції, була піддана низці серйозних обмежень. Ними є, наприклад, обмеження, що узгоджені з інвестором у рамках так званого «діагонального» контракту, укладеного ним з державою-імпортером інвестиції; ті, що містяться у двосторонніх конвенціях, які укладаються державами-експортерами з державами-імпортерами інвестицій, тощо.

Щодо першого різновиду обмежень, то практикою вироблено спеціальний засіб, який отримав назву стабілізаційного (або так званого «дідусевого») застереження, яке включається до контракту, що укладається інвестором з державою-імпорте-ром1. Згідно з цим застереженням інвестору гарантується той чи інший проміжок часу (зазвичай 10 років), протягом якого на нього не буде розповсюджено будь-яку зміну правового регулювання інвестицій, що погіршує його становище.

Найбільш поширеним конвенційним способом захисту від зміни законодавства щодо режиму іноземних інвестицій є право суброгації. Інститут суброгації, як зазначається, перенесений до двосторонніх угод зі страхової справи. Суброгаційна конструкція включається практично до всіх двосторонніх угод і передбачає, що у випадку отримання інвестором від свого національного страхового агентства компенсації за політичні ризики його держава або страхове агентство отримує право вимоги щодо відшкодування шкоди до держави-користувача інвестиції2.

4. Захист іноземних інвестицій

1. Захист інвестицій — це сукупність принципів і норм як міжнародного, так і внутрішнього права, метою та результатом яких є запобігання або стримування будь-якого замаху держави на існування або стабільність міжнародних інвестицій. Сутність проблеми захисту полягає в можливості експропріації або націоналізації іноземної інвестиції державою-імпортером.

У міжнародному праві склалися три загальних принципи, які стосуються цієї проблеми:

—національне право захисту інвестицій у разі необхідності повинно бути скорегованим згідно з міжнародним стандартом  захисту;

—державні заходи, які ущемляють міжнародні інвестиції, не повинні мати дискримінаційний характер;

—державні заходи, що ущемляють міжнародні інвестиції, не повинні мати конфіскаційний характер.

Ці принципи випливають з таких непорушних загальних принципів міжнародного права, як повага до приватної власності та повага до набутих прав, і вони, у своїй сукупності, саме і дають зміст міжнародному стандарту захисту іноземних інвестицій, держава повинна надати іноземним Інвестиціям належний рівень правового захисту, що являє собою зобов'язання держави щодо надання засобів, а не результатів захисту. З іншого боку, вона зобов'язана забезпечити належний рівень фактичного захисту, причому, у разі необхідності, цей рівень може бути більш високим для іноземних, ніж для національних інвестицій, що вважається цілком природним.

Державні заходи, що шкодять міжнародним інвестиціям, не повинні бути дискримінаційними. Слід наголосити, що проблема дискримінації виникає тільки тоді, коли інвестиції, що засновані особою однієї держави на території іншої, менш захищені, ніж інвестиції, що створені на території цієї ж держави або її власними громадянами, або особами інших країн. Як уже зазначалося, міжнародному публічному праву не відомий такий різновид дискримінації, як розрізнення, що проводиться державою між своїми громадянами та іноземцями на користь останніх. Щодо розрізнення між іноземними інвесторами різної громадянської приналежності, то слід погодитися з тим, що міжнародне право покладає на державу щонайменше одне зобов'язання, а саме — не проводити дискримінацію між особами різних іноземних держав. Йдеться про загальний принцип, який випливає з ідеї, що в рамках свободи, яка надається державам міжнародним правом, вони повинні використовувати свої дискреційні повноваження так, щоб уникати будь-якої дискримінації щодо іншої держави1.

Державні заходи, які ущемляють іноземні інвестиції, не повинні бути конфіскаційними. В даному випадку йдеться, головним чином, про експропріацію та націоналізацію іноземних інвестицій. Використані терміни позначають найпоширеніші форми позбавлення власності, і за своєю суттю ці форми являють собою акти держави, за якими право власності переходить з приватного сектора до державного. Проте між експропріацією та націоналізацією є певні відмінності. Експропріація є результатом адміністративної міри, тоді як націоналізація випливає із законодавчого акта. Експропріація здійснюється під