Міжнародне економічне право

3. Однією з найперших спроб такого регулювання була Гаванська хартія 1948 p., глава II якої мала назву «Ринок праці та економічної діяльності». В ній проголошувалося, що забезпечення та максимальна підтримка повної зайнятості являє собою законний спосіб для розширення міжнародної торгівлі. Там же містилися положення про необхідність дотримуватися справедливих норм праці; приписувалося, що всі питання, пов'язані з трудовими нормами, мають розглядатися в рамках передбаченого Хартією механізму вирішення спорів, тощо.

Як відомо, ГАТТ усіх цих ідей не сприйняла, і в ній містилися всього два положення (в режимі винятків), які стосувалися умов праці. Одне з них полягало в тому, що Договірні держави можуть застосовувати кількісні обмеження у разі порушення рівноваги платіжного балансу, що спричинене внутрішньою політикою, спрямованою на досягнення та збереження «повної і продуктивної зайнятості» (ст. XII: 3 (б) ГАТТ). Згідно з другим положенням у межах загальних винятків (ст. XX ГАТТ) Договірні держави мають право обмежити імпорт «товарів, вироблених працею осіб, що знаходяться в ув'язненні», тобто товарів, вироблених із застосуванням примусової праці. Проте, наскільки відомо, за всю історію ГАТТ жодне з цих положень не було застосованим на практиці.

Останніми роками популярним став погляд, за яким регулювання питань праці має здійснюватися на підставі захисту прав людини, коли міжнародна торгівля розглядається як один із засобів забезпечення цих прав та їх дотримання. Зокрема, в Загальній декларації прав людини (ст. 13, п. 2) проголошено, що кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися до своєї країни1. Містяться відповідні норми й у широко відомих Пактах про права людини 1966 р. Однак універсальним центром правового регулювання питань праці залишається Міжнародна організація праці (МОП), яку було створено ще в 1919 р. (і яка стала першою спеціалізованою установою системи ООН). Враховуючи результати діяльності цієї Організації, доктрина вважає за необхідне максимально широке дотримання семи конвенцій МОП, які стосуються:

—примусової або обов'язкової праці (29 і 105);

—свободи профспілок (87);

—колективних трудових договорів (98);

—рівної оплати праці чоловіків і жінок (100);

—дискримінації в питаннях зайнятості (111) та

—мінімального віку прийому на роботу (138).

Це означає, що більшість держав, перш за все — члени COT, повинні ратифікувати (та ефективно застосовувати) зазначені конвенції, а СОТ має налагодити тісну співпрацю з МОП, зокрема в питаннях, пов'язаних із застосуванням механізму санкцій у зв'язку з недотриманням відповідних соціальних норм.

Проте, хоча майже ніхто за сучасних умов не заперечує проти того, що основні трудові права людини необхідно забезпечувати, висловлюються сумніви стосовно того, що СОТ є тією організацією, яка саме для цього призначена. Не вдаючись в оцінку наявних з цього питання точок зору, зосередимо свою увагу на визначенні правового режиму іноземців саме у сфері їхньої економічної діяльності.

2. Міжнародно-правове регулювання економічного статусу іноземців

1. Перш за все слід зазначити, що жодна держава не зобов'язана допускати на свою територію вихідців з інших країн. Даний принцип є безспірним, бо він випливає з виключної тери торіальної компетенції кожної держави. Тобто жоден іноземець не має права ні тимчасово перебувати на території країни, з якої він не походить, ні, тим більше, облаштовуватися в цій країні для постійного проживання без відповідного дозволу країни перебування. Компетенція держави в цьому питанні знаходить свій зовнішній прояв у наданні візи, яку іноземець має отримати для тимчасового перебування на її території, або в необхідності отримати вид на проживання в цій країні, який, будучи в принципі обмеженим у часі, може поновлюватися і навіть стати постійним.

Інакше кажучи, за сучасних умов ніякого права на імміграцію не існує, а імміграційна політика була й залишається дотепер однією з головних сфер (якщо не найголовнішою), в якій держава присвоює собі повноваження у всій їх повноті. Щоправда, одне обмеження у цій сфері міжнародне право на держави покладає. Згідно зі ст. 6 Загальної декларації прав людини коли іноземець (фізична особа) отримує доступ на територію певної держави, він повинен мати право на визнання його правосуб'єк-тності1, оскільки без такого визнання він не зможе здійснювати жодних прав — ні тих, що випливають з внутрішньодержавного, ні заснованих на міжнародному праві.

Крім цього винятку, все інше входить до сфери дискреційних повноважень держави перебування, і тільки вона буде визначати природу економічних прав, якими зможе користуватися іноземець. Тобто те, чи зможе останній бути страховиком, адвокатом, банкіром, комерсантом, бухгалтером, лікарем, особою, що працює за наймом, тощо — відповіді на ці питання можна знайти тільки в межах відповідних національних правових систем. У цьому відношенні тільки в одному можна не сумніватися: іноземна особа ніколи не може розраховувати на таке саме ставлення до себе, яким користуються особи даної держави у сфері доступу до усіх професій чи видів економічної діяльності. Історична реальність не двозначна: економічний статус іноземців завжди буде дискримінаційним порівняно з правовим становищем громадян відповідної держави. Дійсно, для чого тоді слід було б проводити різницю між громадянами певної держави й іноземцями, якщо до останніх застосовувався б той самий режим, що й до перших, хоча