Міжнародне економічне право

Тривалий час зазначене положення залишалося непорушним. Але поступово з'ясувалося, що у сфері міграції мають місце великі зловживання, зокрема грубі порушення принципу недискримінації, які вимагали втручання в компетенцію держав міжнародного права. Великих зусиль для забезпечення прав трудящих-мігрантів доклала МОП. Так, наприклад, нею було прийнято дві спеціальні конвенції, які безпосередньо стосуються положення робітників-мігрантів. Маються на увазі Конвенція 97 про трудящих-мігрантів 1949 p., якою проголошено принцип надання всім мігрантам національного режиму, та Конвенція 143 про зловживання в галузі міграції і про забезпечення трудящим-мігрантам рівності можливостей та поводження 1975 p., в якій за мігрантами визнано право не бути підданими дискримінації.

Узагалі завдяки діяльності цієї Організації створено, як вважають, справжній «міжнародний кодекс праці». Однак цей кодекс є предметом спеціальної галузі — міжнародного трудового права, внаслідок чого його вивчення виходить далеко за межі курсу міжнародного економічного права.

Існує також значна кількість регіональних угод, які тією чи іншою мірою стосуються питань економічного статусу осіб. Тільки в Європі укладені такі міжнародні угоди, як широко відома Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950 p.); Європейська конвенція про поселення (1955 p.); Європейська соціальна хартія (1961 p.); Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів (1977 р.) та цілий ряд інших. Але вони, як правило, охоплюють велике коло проблем, пов'язаних з правами людини як такими, що не є предметом нашого вивчення. Тому ми зосередимо свою увагу лише на двох питаннях:

—правове регулювання положення трудящих-мігрантів на універсальному рівні та

—двостороннє конвенційне регулювання питань праці.

3. 18.12.1990 р. було прийнято Конвенцію ООН про захист прав усіх трудящих мігрантів та членів їх сімей1, головні положення якої зводяться до такого:

—заборонена дискримінація прав трудящих-мігрантів у сфері трудових відносин;

—мігранти мають користуються не менш сприятливим поводженням, ніж громадяни держави перебування;

—трудящі-мігранти мають право створювати профспілки у державі перебування;

—у країнах, де існують обмеження щодо прийому на роботу трудящих-мігрантів, ці обмеження не повинні застосовуватися до тих мігрантів, що прожили у країні перебування більше п'яти років;

—трудящий-мігрант не повинен бути позбавленим права на проживання або отримання роботи чи висилатися з держави тільки на підставі невиконання ним зобов'язань за трудовим договором, якщо тільки виконання таких зобов'язань не було однією з умов отримання дозволу на роботу;

—по закінченню перебування у державі мігрант та члени його сім'ї мають право перевести всі свої заробітки і заощадження у свою вітчизну та вивезти все своє особисте майно;

—мігрант і члени його сім'ї мають право у будь-який час повернутися у державу свого походження та залишитися в ній.

4. Протягом тривалого часу, а точніше — з першої половини XIX ст., для держав стало звичайним укладення двосторонніх конвенцій про поселення іноземних осіб і зараз у світі чинними є сотні таких конвенцій. Всі вони ставлять за мету надати вихідцям з країн-учасниць тієї чи іншої конвенції на підставі взаємності певну кількість прав, особливо щодо економічної сфери. Внаслідок укладення цих конвенцій відповідні особи отримують статус «привілейованих іноземців» у тому сенсі, що вони користуються вже міжнародним захистом, а не тільки тими правами, які довільно надаються їм державою, що приймає.

У цих конвенціях зазвичай визначаються або уточнюються економічні сектори, які є відкритими для зазначених «привілейованих іноземців». Рішення в цьому відношенні є найрізноманітнішими, проте принцип полягає в тому, що іноземці, які користуються привілейованим режимом, можуть здійснювати, за чітко встановленими виключеннями, будь-яку економічну діяльність як за наймом, так і не за наймом. Закриваються ж для них, як правило, такі сфери діяльності, як страхування, аудіовізуальна промисловість, банківська справа, комунікаційна сфера, транспорт, розробка природних ресурсів і державна служба. Інколи можливість для праці щодо них у зазначених сферах тільки обмежується тією чи іншою мірою. Наприклад, це згадувані раніше вільні професії (адвокат, бухгалтер, оцінник аукціону, нотаріус тощо).

Зазначеним категоріям іноземців дозволяється економічна діяльність або прямо (як фізичним особам), або опосередковано — через організації, що створюються у відповідній країні згідно з її цивільним (або торговельним) правом. Останні організації теж створюються вільно, і ними можуть бути як власне іноземні організації, так і відділення або філії іноземної компанії (з держави—учасниці конвенції, зрозуміло), спільне підприємство тощо. Інакше кажучи, весь правовий інструментарій держави, що приймає, буде надано у розпорядження привілейованих іноземців, аби забезпечити їм здійснення дозволеної економічної чи комерційної діяльності.

Як має бути зрозумілим, правовий режим привілейованих іноземців встановлюється на підставі однієї з двох класичних клаузул — національного режиму або режиму найбільшого сприяння. Проте необхідно наголосити, що зазначені двосторонні конвенції жодним чином не встановлюють права на поселення відповідних іноземців. В'їзд на територію держави та тривалість перебування в ній цілком залежать від держави, що приймає.

Деякі конвенції містять також правила щодо майна зазначеної категорії іноземців. Вони проголошують безпеку та захист усього майна цих іноземців, а в разі експропріації, яка здійснюється в суспільних інтересах, передбачені сплата негайної, справедливої (або адекватної) і реальної компенсації.

Нарешті, у випадку непорозумінь або спорів конвенції містять спеціальні застереження про процедури звернення або до Міжнародного суду в Гаазі, або до спеціально створених для цього арбітражних органів,