Міжнародне економічне право

—ризики, пов'язані з неконвертованістю валюти або з перешкодами міжнародним переказам коштів, що випливають із заходів, здійснених державою, на території якої запроваджена інвестиція;

—ризик втрати власності на інвестицію, зокрема внаслідок заходів щодо експропріації або націоналізації, які здійснюються державою, на території якої мала місце інвестиція.

Гарантії втілюються у форму договору про гарантії, сторонами якого є орган з інвестиційних гарантій, який для цього отримав повноваження від державної скарбниці, та інвестор, що користується цими гарантіями. Тобто договір про гарантії — це договір внутрішнього права, який включено у правовий порядок держави, особою якого є інвестор, тому й спори, що виникають з гарантій, є спорами відповідного внутрішнього права.

Після закінчення Другої світової війни держави-експортери капіталів з метою захисту своїх інвесторів за кордоном від конкретних некомерційних ризиків почали створювати особливі схеми страхування інвестицій (США — в 1948 p., Японія — в 1956 p., ФРН — у 1958 p.). На кінець 1980 р. вже близько 20 країн прийняли схеми страхування для своїх інвесторів від політичних ризиків. При цьому необхідною умовою отримання інвесторами страховки зазвичай є наявність відповідної двосторонньої угоди між державою інвестора і державою вкладення капіталу1. Функції гарантування інвестицій на національному рівні покладаються зазвичай на установи, що спеціально створюються державами і наділяються правами юридичної особи під контролем держав. У США, наприклад, це Overseas Private Investments Corporation (OPIS) — Корпорація з іноземних приватних інвестицій; в Канаді — Корпорація розвитку експорту (ЕДС); у Франції — Французька компанія страхування зовнішньої торгівлі або Французький банк для зовнішньої торгівлі тощо2.

Орган з інвестиційних гарантій повинен відшкодувати інвестору збитки, яких останній зазнав унаслідок політичного ризику. Договори про гарантії зазвичай передбачають певний термін, по закінченню якого будуть встановлені збитки, якщо інвестор буде не здатний продовжувати ефективне здійснення своїх прав стосовно інвестицій. Щойно шкоду буде встановлено, орган з інвестиційних гарантій повинен сплатити інвестору суму передбаченої договором компенсації в обумовлені терміни.

Зрозуміло, що протягом дії договору інвестор має сплачувати органу, що надав гарантію, передбачену договором премію.

3. Ідея доповнити або замінити національні механізми гарантування інвестицій міжнародними народилася у стінах Світового банку декілька десятиріч тому, не викликавши у розвинених держав особливого ентузіазму. Ця ідея реалізувалась у Сеульської конвенції про створення Багатостороннього агентства з гарантії інвестицій. Це Агентство, хоча й належить до системи Світового банку (гл. 6.1.5), є цілком самостійною міжнародною організацією зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Воно має свої власні органи — Раду керуючих, Директорат і Президента. Кожна держава—член Конвенції призначає одного керуючого та одного заступника керуючого, які формують Раду керуючих, що діє від імені Багатостороннього агентства. Директорат становлять щонайменше 12 осіб, які призначаються Радою керуючих, і він здійснює керівництво операціями Багатостороннього агентства. Президент призначається Директоратом за пропозицією голови Директорату на невизначений строк, і він керує поточними справами Багатостороннього агентства (під наглядом Директорату).

Багатостороннє агентство має установчий капітал в один мільярд спеціальних прав запозичення (СДР — гл. 16.1.7), розподілений на 100 тис. акцій по 10 тис. СДР кожна1. Цей капітал утворюється за рахунок передплати держав (60% за рахунок передплати розвинених держав та 40% — за рахунок передплати держав, що розвиваються). Найбільшими вкладниками Агентства є США, Японія, ФРН, Франція та Велика Британія.

Безпосередньо Агентством або за його участю здійснюються гарантії двох видів:

—гарантії, що пов'язані з передплатним капіталом. Ці гарантії («ординарні» або «автоматичні») обмежуються розміром у 150% загального обсягу передплатного капіталу держави, і вони надаються БАГІ тільки інвесторам з розвинених країн за інвестиціями у держави, що розвиваються;

—гарантії, що не пов'язані з передплатним капіталом. Ці гарантії як фактично, так і юридичне надаються не БАГІ. Воно виступає лише посередником у створенні спонсорською групою держав особливого довірчого фонду, з якого буде надано гарантію. Оскільки Агентство у цьому випадку не несе відповідальності за гарантіями, їх розмір жодним чином не обмежується, і вони можуть надаватися щодо будь-яких інвестицій.

4. Конвенція містить визначення політичних ризиків, від несподіваного настання яких Агентство гарантує відшкодування. Вони розподілені на такі чотири категорії.

1)Трансфертний ризик. Це випадки, коли держава, на території якої проводяться інвестиційні операції, в односторонньому порядку обмежує здатність інвестора здійснювати репатріацію прибутку та продукції, отриманих від реалізації інвестицій, включаючи продукцію, пов'язану з ліквідацією інвестицій. Тобто тут одночасно суміщеними є як ризик неконвертованості, так і ризик непереказуваності коштів, хоча, скоріш за все, ним будуть охоплюватися і махінації влад з обмінними курсами, які можуть привести до позбавлення інвестора прибутків та продукції, отриманих від реалізації його інвестиції.

2)Про ризик експропріації йшлося вище. До сказаного можна додати лише те, що за Сеульською конвенцією «традиційні» заходи, що мають загальне значення та яким не властивийдискримінаційний характер, котрі влади держави-імпортера інвестицій здійснюють з метою упорядкування економічної діяльності, не будуть розглядатися як заходи з експропріації.

3)Ризик розірвання інвестиційного контракту. Відповідно до положень Сеульської конвенції в цьому випадку необхідно (і достатньо), щоб «розірвання» відбулося, та щоб інвестор, який став жертвою такого розірвання, не скористався відповідними засобами захисту від зазначеної односторонньої дії.

4)Ризик збройного конфлікту або