Міжнародне економічне право

Існують три класичних правила міжнародного права щодо експропріації та націоналізації.

1)Захід щодо позбавлення права власності має здійснюватися в суспільних (тобто неприватних) інтересах.

2)Цей захід не повинен бути дискримінаційним у тому розумінні, про яке йшлося вище.

3)Зазначений захід не повинен бути конфіскаційним. Це означає, що держава, яка здійснює експропріацію або націоналізацію, має сплатити належну компенсацію власникові інвестиції.

У сучасному міжнародному праві ці класичні принципи доповнюються і конкретизуються такими нормами:

—компенсація повинна бути справедливою — тобто вона має відповідати реальній вартості інвестицій;

—вартість інвестиції буде вважатися «реальною», якщо вона пов'язана з датою, що виключає будь-яку маніпуляцію чи спекуляцію, які сприяли б свавільному зменшенню цієї вартості;

—компенсація, яка відповідає зазначеній вартості, має бути конвертованою і такою, що підлягає міжнародному переказу;

—у випадку її сплати із запізненням, що перебільшує ЗО днів, компенсація повинна бути сплаченою разом із відсотками, які визначаються за «належними відсотковими ставками».

2. Загальні правила й принципи, як зрозуміло, не завжди дотримуються в практиці держав, тому, особливо останніми десятиріччями, виникла велика кількість спорів між державами і особами інших держав, пов'язаних з експропріацією та націоналізацією міжнародних інвестицій. Певна їх кількість була розв'язана із застосуванням процедури змішаного арбітражу, які довели свою виняткову життєздатність. Безумовно, зазначені процедури можуть бути застосовні і в неінституціолізо-ваному арбітражі (арбітражі ad hoc}, проте більшість із них засновувалась на Вашингтонській конвенції 1965 p., відповідно до якої під егідою МБРР було засновано Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних спорів (гл. 4.3.2).

Діяльність цього Центру поступово набирала силу, і зараз це цілком стала установа, оскільки згоду на обов'язковість Вашингтонської конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та особами інших держав надали близько 150 держав. Конвенція набрала чинності в жовтні 1966 р. і відповідно до неї Центром розв'язано десятки справ з помітною тенденцією до їх збільшення. Поступовому розширенню сфери дії Центру певною мірою сприяє те положення Конвенції, за яким державам запропоновано включати до міжнародних інвестиційних угод однакові правила з ряду питань взаємних відносин держав—учасниць Конвенції, Центру та приватних інвесторів. Причому згідно з цими пропозиціями, якщо інвестор не погоджується підкорятися юрисдикції Центру, його слід позбавити дипломатичного захисту з боку своєї держави.

5. Гарантії міжнародних інвестицій

1. Навіть найкращим чином захищена інвестиція не може бути визнана абсолютно безпечною, особливо коли йдеться про міжнародну інвестицію. Справа в тому, що інвестицію завжди супроводжують ризики, які бувають двох видів:

—економічні та

—політичні.

Економічні ризики виникають як наслідок економічних несподіванок або є результатами прорахунків інвестора, бо саме він має вести свою справу з урахуванням можливих економічних ризиків, тому ці ризики, як правило, не гарантуються1. Інша справа — ризики політичні, які випливають із заходів, що є наслідком дій держав, на території яких інвестування здійснюється. Зазначені ризики відрізняються тим, що вони, як правило, пов'язані з лихами, а тому характеризуються одночасно і своїми масштабами, і певним зовнішнім проявом, і непередбачува-ністю та нездоланністю. Тобто зазначені ризики певною мірою мають характер форс-мажорних обставин. Саме тому гарантування інвестицій («комерційне забезпечення некомерційної небезпечності»2) залишається єдиним надійним засобом отримання інвестором швидкої та, за можливості, повної компенсації своїх втрат, обумовлених дією названих ризиків.

Чому наслідки подібних ризиків у той чи інший засіб відшкодовуються інвестору? Справа в тому, що механізм гарантування діє в суспільних інтересах, бо він сприяє здійсненню ін вестицій особами держави-експортера капіталу в деяких інших країнах (імпортерах капіталу). З цієї точки зору механізми гарантії інвестицій є одночасно механізмами сприяння розвитку економіки держав-імпортерів.

Безумовною є взаємопов'язаність гарантування інвестицій із загальним забезпеченням їх безпеки. Розвинені держави, які здебільшого стають експортерами інвестицій, нададуть гарантії інвестиціям своїх осіб на території держав, що розвиваються, тільки тоді, коли держави-імпортери нададуть цим інвестиціям такі умови режиму й захисту, яких від цих держав очікують. Тим самим гарантування інвестицій стає могутнім стимулюючим інструментом, що примушує держави, які розвиваються, надавати зазначені умови режиму й захисту, оскільки в іншому випадку вони ризикують опинитися поза зоною вкладання коштів.

Механізми гарантування інвестицій в сучасних умовах поділяються на національні та міжнародні.

2. Усі розвинені держави мають зараз свої національні механізми гарантії інвестицій, які характеризуються здебільшого спільними рисами. По-перше, гарантії надаються тільки особам (фізичним або юридичним), що мають державну приналежність того, хто виступає гарантом. По-друге, гарантії надаються цим особам для здійснення інвестицій в певних країнах, які оцінюються під кутом зору їх політичної стабільності (не стану економічного розвитку). У цьому відношенні участь держави, на території якої планується здійснити інвестицію, у двосторонніх чи багатосторонніх договорах про захист інвестицій є бажаною умовою. По-третє, національні механізми гарантій завжди страхують тільки від політичних ризиків. Ці ризики зазвичай бувають чотирьох видів:

—ризик розірвання інвестиційного договору державою-імпортером інвестиції;

—ризик