Модернізаційні процеси в Росії часів Петра І

Предмет:

Тип роботи:

Курсова робота

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

і навіть до політичних спекуляцій. У сучасних російських засобах масової інформації і навіть у деяких наукових працях поняття руський епохи Київської Русі, що однозначно означає «український», передається словом русский і трактується як «російський». Пропозиція академіка Д. Лихачова увести в російську мову прикметник русьский від іменника Русь, на відміну від русский у значенні «російський», не знайшла підтримки з боку російських учених і російської громадськості. Більше того, нині стало модним навіть підміняти поняття Древняя Русь, древнерусский (тобто «належний до періоду Київської Русі») простішими і декому вигіднішими Русь (у розумінні «Росія»), русский. А звідси – далекосяжні висновки: Київська Русь – це те саме, що й Росія, а давньоруська мова – це «русский язык». Отже, виходить так, що нинішня російська мова звучала у золотоверхому стольному граді Києві, а це значить, що давньоруські мешканці Києва (та й усе слов'янське населення Київської Русі) були русскими, тобто росіянами. Коли і звідки взялися тут українці, для багатьох українофобів залишається загадкою. Для її розгадки дехто робить спробу відродити сумнозвісну гіпотезу середини минулого століття акад. M. Погодіна, щиро вірячи, услід за ним, що в давньому Києві й на всій Наддніпрянщині споконвічно жили росіяни, а українці нібито прийшли сюди з-під Карпат і заселили спустошені монголо-татарами простори аж наприкінці XV ст. Як ми вже відзначали, неспроможність цієї гіпотези переконливо довів ще М. Максимович відразу ж після її появи. Відтоді минуло понад століття, і дослідники давньоруської історії й давньо-київської писемної мови досягли величезних успіхів. Усі пізніші студії писемності Київської Русі, що базувалися на вивченні самих документів і фактів, а не на кон'юнктурних настановах, підтвердили слушність аргументації М. Максимовича про автохтонність українського населення на Середній Наддніпрянщині й, зокрема, у Києві, розкрили історичні передумови і сам процес формування ранніх східнослов'янських народностей, після чого гіпотеза М. Погодіна сприймається як прикре непорозуміння. Адже навіть нинішня елементарна шкільна програма з історії України забезпечує мінімум знань для правильної орієнтації в етномовній ситуації у Київській Русі, і кожен школяр має знати, що Київська Русь – це не Росія, а руська мова – це не російська мова.

Маніпулювання термінами Русь, русский, Россия в політичних інтересах не обмежується лише погодінською гіпотезою. Адже назва країни Росія засвідчена. у «В (е) лесовій книзі», що в досвідченого читача викликає неабияке здивування. Цю книгу, написану на дерев'яних дощечках, від яких через воєнні лихоліття дослідники мають лише фотокопію однієї з них і транслітерований та перекладений Ю. Миролюбовим на сучасну російську мову текст усіх збережених дощечок, деякі аматори нашої старовини вважають найдавнішою пам'яткою України-Русі й відносять її до V-IX ст. Проте філологи-славісти цілком обґрунтовано сумніваються в автентичності «В (е) лесової книги», бо в ній натрапляємо на багато різних недоладностей у змісті й формі викладу, що абсолютно суперечать загальновідомим і безсумнівним історичним та мовним фактам.

Крім величезної кількості (понад 400) старослов'янських (тобто староболгарських) і штучно сконструйованих під старослов'янські фонетичних та лексичних компонентів (як саме вони могли потрапити в «українську» пам'ятку язичницької доби, невідомо, бо до прийняття християнства на Русі було ще дуже далеко), «мовного вінегрету» з химерно змішаних елементів майже всіх слов'янських мов різних історичних періодів їхнього розвитку, що являє собою своєрідний «загальнослов'янський суржик», у «В (е) лесовій книзі» дуже насторожує її виразна проросійська ідеологічна спрямованість.

ВИСНОВКИ

Наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. в Росії були проведені грандіозні реформи, які охопили практично всі сфери життя країни і змінили її зовнішній вигляд. Росія завдяки реформам Петра 1 перетворилась з азіатської відсталої само ізольованої країни з сильними тюрксько-фінно-угорськими традиціями у всьому. Ці реформи пов’язані з діяльністю Петра І. Залучаючи європейський досвід, він намагався піднести Росію до рівня тогочасних європейських країн, зміцнити її міжнародне становище, перетворити на одну з найсильніших держав світу.

Проаналізувавши літературу, дійшов до таких висновків, що реформи Петра І були викликані рядом обставин, які пов’язані з подорожжю Петра по Європі, а також Азовськими походами царя і підготовкою Російської держави до Північної війни, на зрілістю проблем всередині країні, непокора бояр, бажання створити дійсно імперію, втілити в життя давнє бажання Московії ідеї «третього риму». Всі ці обставини потребували негайних реформ, які почав впроваджувати Петро І під час свого правління.

Одними з найважливіших реформ Петра І були політично-адміністративні реформи, в результаті яких були створені нові органи влади й управління змінити абсолютно не ефективну стару Ординську систему. Їх компетенція поширювалася на всю територію країни. Характерними рисами нової системи управління стали посилення її централізації, детальна регламентація діяльності, бюрократичний характер, чітка ієрархічність. Новий державний апарат, попри серйозні недоліки, став кроком вперед в розвитку Російської Імперії і одним з найважливіших елементів її європеїзації. Разом з тим, Петро І зміцнив традиційний режим самодержавства і в Росії остаточно утвердилася абсолютна монархія з східним характером.

Важливе значення мали податкові та військові перетворення Петра І. Податкові реформи призвели до значного зростання кількості і загальної суми прямих і непрямих податків та повинностей, які впали важким тягарем на плечі селян і міщан. Замість подвірного обкладання був запроваджений єдиний прямий подушний податок, який втричі збільшив державні прибутки і йшов на утримання війська.