Модернізаційні процеси в Росії часів Петра І

Третій аспект ревізії – поліцейський – полягав у введенні в країні паспортної системи. Її головне призначення полягало в посиленні боротьби із втечами. Кожен селянин, що не мав паспорта, або відпускного свідоцтва від поміщика, оголошувався втікачем, якщо його виявляли на території, віддаленій від постійного місця проживання більш ніж на 30 верст [14, c. 488].

 

Першочерговою реформаторською справою Петра І, найтривалішою і найважчою як для нього самого, так і для народу була військова реформа. Основним її змістом стали: запровадження в якості джерела комплектування збройних сил єдиної рекрутської повинності; створення однотипної організації військ, озброєння і обмундирування; запровадження єдиної системи воєнного навчання і виховання, регламентованого уставами; централізація військового управління.

Варто зазначити, що вже в другій половині XVII ст. відбувалася значна модернізація російської армії. З’явилися перші регулярні частини, були перекладені зарубіжні воєнні устави і настанови. І все ж на початку XVIII ст. військові сили Росії значно відставали від армій передових країн Європи, і Нарвська поразка це прекрасно підтвердила.

Основу російської армії в той період складали дворянське ополчення і стрілецьке військо, які характеризувалися низькою боєздатністю і ненадійністю, відсутністю єдиного управління. Флоту в Росії не було. Петро І повністю реформував військові сили країни. На нашу думку, він почав створення нової армії і флоту ще в юності. Це були „потішні полки” – Преображенський і Семеновський, засновані в 1687 р., а також Перший московський полк Лефорта і Бутирський полк Гордона, укомплектовані на „регулярній” основі. Саме вони стали прообразом тієї армії, яку почав створювати Петро І напередодні і особливо на початковому етапі війни з Швецією. Сигналом до створення регулярних полків як основних став розпуск в 1699 р. стрілецьких полків після придушення їхнього бунту 1698 р. [1, c. 101-102].

За словами Павленка, початок формуванню регулярної армії було покладено указами від 8 і 17 листопада 1699 р., що визначили джерела комплектування нових полків. Перший з них запрошував на службу добровольців з числа незакріпачених людей. Іншим джерелом комплектування армії було залучення на службу так званих даточних людей (в основному холопів) за указом від 17 листопада 1699 р. Він дав початок рекрутській системі, за якої на службу в армію залучався один рекрут від визначеної кількості селянських і посадських дворів. Кількість дворів не була постійною величиною. В результаті з добровольців і даточних було сформовано 29 піхотних і 2 драгунських полки загальною кількістю 32 000 чол. [14, c. 102].

З 1705 р., указом від 20 лютого, уряд робить наступний крок – припиняє прийом у „вольницю” і переходить до набору в так звані рекрути безпосередньо з сільського населення. З цього часу почали проводитися примусові систематичні набори з точною розкладкою по дворах: кожні 20 дворів повинні були давати рекрута у віці від 15 до 20 років. Всі солдати повинні були служити довічно. Нова система набору поклала збройні сили країни на постійну основу. Відтоді вся російська армія ставала регулярною, тобто формувалася з людей, для яких армійська служба на все життя ставала професією.

Рекрутчина викликала постійний опір народу. Спостерігалися масові втечі тільки що набраних рекрутів. І все ж така система відразу збільшила чисельність російської армії. За Петра І було проведено 53 рекрутських набори. З 1699 по 1714 р. таким чином було мобілізовано близько 300 тис. чол.. Відразу ж після Нарвської поразки була ліквідована дворянська помісна кіннота і замість неї почали енергійно створювати регулярну кавалерію. Кількість драгунських полків зросла до 10. Значна увага приділялась артилерії. Зброю стали відливати за „кресленнями”, чітко встановлених калібрів. Був створений артилерійський полк, що обслуговував польову артилерію.

Невдовзі стали необхідними інженерні війська. Часом їх народження вважається лютий 1712 р., коли Петро І затвердив штати мінерної роти (виникла в 1702 р.) і команди понтонерів (з’явилися в 1704 р.). В тому ж році утворюється і „Полк воєнних інженерів”.

Стабілізація складу польових військ була досягнута в штатах 1711 і 1720 рр. Польова армія включала два гвардійських, п’ять гренадерських, 35 піхотних, 33 драгунських і один артилерійський полк. Поряд з польовою армією відбувалася реорганізація гарнізонних військ, які несли внутрішню службу і були резервом і запасом для польових військ. На кінець 1725 р. польова армія нараховувала близько 130 тис., гарнізонні війська і ландміліція – близько 80 тис., іррегулярні і українські частини – до 110 тис. чол..

Новий порядок комплектування військ рядовими змусив переглянути питання про підготовку офіцерських кадрів. Спочатку на перших ролях тут були іноземні командири, але до кінця царювання Петра І майже всі вони були замінені власними кадрами. До початку XVІІІ ст. дворяни з’являлись на епізодичні огляди і брали участь у походах. Тепер же вони були зобов'язані нести довічну військову службу. Після оглядів дворян записували в полки, а потім, по закінченню ними терміну солдатської служби, призначали в офіцери. Дворяни проходили „солдатську школу” у гвардійських полках. Для підготовки ж артилерійських та інженерних кадрів були відкриті спеціальні школи. Петро І забороняв призначати прямо в офіцери „дворян, которые не будут в солдатах”. Унтер-офіцерські кадри готували гарнізонні школи.