Михайло Максимович про місце написання "слова о полку Ігоревім" і його зв'язок з українським фольклором (до 200-річчя від дня народження вченого)

"Той, хто не знає минулого, не гідний майбутнього", - говорить народна мудрість. У стократ вагомішим стає це прислів'я, коли кажемо про народ, націю, які об'єднуються в єдине ціле не лише територіально, а й своєю пам'яттю, котра оберігає їх від нівелювання, занепаду, знищення.

Народна історична пам'ять - це унікальне багатство кожної нації, її духовний акумулятор і рушій, які створюють душу, обличчя кожного народу, властиві йому психологічні, національні риси, звичаї, обряди.

Спираючись на ґрунтовне знання власного минулого, нація використовує всі ті засади, на яких формуються всебічно розвинені особи-патріоти, громадяни, борці за незалежність і розквіт своєї Батьківщини. Для кожного з нас Батьківщина починається з батьківської хати, материнської мови, колискової пісні, квітника та дерев на подвір'ї, букваря в школі. Все це - закони вічні, універсальні та гуманні, а в історії Вкраїни особливо значимі. 

Власне, виходячи з розуміння природи та важливості даного закону, визначні мислителі людства підкреслюють потребу практичного втілення в життя його вихідних даних, розуміючи, що не лише краса людини в її багатогранності, а й що цей закон є діалектичним, бо відображає безперервність руху матерії та духу, зв'язок історії із сучасністю та майбутнім цивілізації.

Науковців і різних "реформаторів", які вважали й вважають, що знання історії власного народу не обов'язкове, на різних етапах розвитку людства було чимало. Біда підстерігала кожен народ тоді, коли цій тенденції потурала місцева влада. У нас, в Україні, таких явищ до останнього часу було дуже багато. Але і на нашій грішній і знедоленій землі ніколи не бракувало світлих днів, героїчних характерів, патріотичних сил, які ламали цей стереотип ганьби і байдужості до вищих, вічних проблем життя, до долі рідного народу. До когорти світлих благовісників вічної правди і свободи належить і Михайло Олександрович Максимович (3 (15) вересня 1804-10 (22) листопада 1873) - видатний український мислитель, філолог, історик, ботанік, фольклорист, журналіст, учений-просвітитель, громадський діяч демократичного спрямування. Власне, Максимович започаткував уперше наукове академічне дослідження та вивчення найбільшої національної літературної пам'ятки княжої доби - "Слова о полку Ігоревім".

Популярність давньоукраїнської геніальної поеми вже першого видання в 1800 році постійно підтримується художніми перекладами, переспівами як в Україні, в Росії, так і за кордоном. Літературознавці намагаються з'ясувати час і місце створення цього надзвичайного дива, яке в одних викликало романтичне захоплення величчю духовного багатства наших далеких предків, а в інших - скептичні висновки. Окремі тверезі думки, спорадично висловлені впродовж 30-х років позаминулого сторіччя, губилися серед шуму і галасу поверхових узагальнень. Необхідність глибшого, ширшого наукового розгляду і опрацювання комплексу проблем, які підняло "Слово", стала першочерговою, але та методика, котра була панівною в тодішній історіографії та літературознавстві, не відповідала новим завданням. Активно впроваджуваній теорії норманізму, скептицизмові, які відтіснили на другий план теорію про самобутність Київської Русі, її духовної культури, виходячи із якої можна було правильно відповісти на порушені "Словом" питання, треба було протиставити нову, об'єктивну теорію…

Перший сумнів щодо оригінальності та давності "Слова...", як зазначає учений1, належить історикові, академіку А. Шлецерові2, який у 1801 році висловив його у пресі, хоча вже у 1802 році в монографії "Нестор" відмовився від цієї думки. Але кинутий ним сумнів не зник безслідно3. У 1803 році професор М. Каченовський "внаслідок наукового сумніву, який він поширював на давню руську історію" (ІІІ, 501), запідозрив оригінальність поеми. Однодумцями Каченовського виступають московський професор І. Давидов, вбачаючи в "Слові" подібність до ісландських саг4; Г. Бєліков наполягав на тому, що твір або є перекладом ХVI ст., або його джерелом була якась давніша поема "Слово про Ігорів похід"5. В іншому виданні Бєліков називає поему вже підробкою з XVIII ст.

Друга група дослідників "Слова" згуртувалася навколо історика М. Карамзіна, прихильника гіпотези про поему як пам'ятку норманської культури. Карамзін як виразник так званих "ходячих літературних уявлень" у 1797 році в газеті "Spectateur du Nord" ставить "Слово" поряд з Оссіановими піснями Макферсона. Погляд Карамзіна активно культивував О. Сенковський, заявивши: "Воно дуже пахне Оссіаном; його фрази ніби викроєні по-макферсонівськи"6.

Напрям європейського класицизму вбачає в поемі М. Граматін. Він переконаний, що твір відповідає теорії Н. Буало, зберігаючи єдність місця й часу, в ньому зведена до мінімального використання фантастика (чудесне представлене лише у вигляді оживленої природи)7.

М. Максимович явно бачив, що за цими та подібними висновками стоїть свідоме нехтування історії Батьківщини, ігнорування її культурних надбань з часів Київської України-Русі; пропагується перебільшена роль впливів західноєвропейських культур на східнослов'янські. Учений неодноразово підкреслював, що тенденційні висновки деяких німецьких істориків XVIII ст., які працювали в Росії й досліджували її історію, завдали багато шкоди вітчизняній науці через некритичне сприйняття їх гіпотез і висновків прихильниками прозахідного спрямування. Заперечуючи концепції скептиків стосовно давньоукраїнської культури та зокрема "Слова о полку Ігоревім", Максимович писав: "У історії словесності нашої треба звертати особливу увагу на сю Пісню; бо, крім загальної літературної важливості, що розділюється порівно з іншими нашими давніми творами, вона важлива як єдина, що до нас дійшла письмова пам'ятка самородної давньої руської поезії, що виблискує красотами поетичними, і одночасно сповнена істини історичної. Це першообраз самобутньої руської поезії і за духом, і за формами" (підкреслення наше. - М. К.; ІІІ,