+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
16
Мова:
Українська
народній пісні "Останнє прощання клефта" зі збірника грецьких народних пісень, перекладених й виданих М. Гнєдичем у 1825 році. Така широка географія його побутування засвідчує давність і популярність цього порівняння, а отже, й спільність обставин, що породжують його. Жорстокість битв русичів із половцями повторювалася в кількох вікових війнах українського та російського козацтва з татарами й турками, і народ, пам'ятаючи давньоукраїнські героїчні твори, що оспівували подвиги предків, переносив художні засоби тих часів на прославляння та оспівування нових героїв. Власне, ця потреба й тематика зближують "Слово" з пізнішими східнослов'янськими пам'ятками. Змінювалися епохи, атрибутика, а засоби художнього зображення в творах творчо засвоювалися все новими й новими поколіннями. Ця ґенеза є основним аргументом сталої живучості фольклору, що дотично підказує, що "Слово", напевне, було відоме у верхніх військових колах ХІІІ-ХVI сторіч.
При аналізі поеми дослідник багато уваги надав коментуванню й розгляду "Плачу Ярославни". Він вважає, що цей уривок поеми "є темою, яка різноманітно розспівується в наповнених коханням жіночих (ліричних піснях про кохання. - М. К.) піснях України" (ІІІ, 532). У плачі Ярославни, як і в плачі руських жінок, розроблена давня тема голосіння за вбитими рідними синами, чоловіками, батьками. Поет скупо, але містко вилив тугу осиротілих родин. Краса вірного кохання й безмежне горе об'єдналися в творі у глибокий крик душі, який так вражаюче, мелодійно продовжив свій розвиток в українській пісні. У них збережені ті ж самі символи: туги, туги дружини, сестри - зозуля; горя, ворогів - чорний ворон; доблесного воїна - орел.
Насипали чумаченьку високу могилу,
Посадили на могилу червону калину.
Прилетіла зозуленька, та й сказала: ку-ку!
Подай, сину! Подай, орле! Хоч правую руку!
- Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Та налягла сира земля, не можна підняти!
Як відзначає Максимович, особливо багато спільного між "Словом" і східнослов'янським фольклором зустрічаємо в поетичних засобах: порівняннях, епітетах, символах. Автор поеми сумну Ярославну порівнює із зигзицею - зозулею (або, як тепер заведено в літературознавстві: з чайкою)58.
Максимович також переконаний, що мелодії українських і російських пісень тісно пов'язані з давньоукраїнськими. "Судячи за піснею Ігореві і навіть за небагатьма в ній уривками з Бояна та за назвою повістей ("трудними" - сумними. - М. К.) можемо зробити висновок, що сумний тон був властивим народній руській поезії вже з давніх часів; тугою наповнена поезія українська, смутком пронизана поезія великоросійська" (ІІІ, 558).
Окрім мелодики, східнослов'янська героїчна поезія запозичила з давньоукраїнської "давній розповідний склад", яким написане "Слово", підкреслює Максимович (ІІІ, 561).
Учений у "лебединій пісні Давньої Русі", як він називає "Слово", бачив пряму спорідненість з українським фольклором, тому так старанно вивчав дане питання. Він підкреслював багато разів прямий зв'язок твору з усім східнослов'янським фольклором, закликав до поглибленого вивчення даного питання. Вироблений ним метод дослідження творчого зв'язку між писемною та усною літературами розвивали пізніше теоретики та історики літератури, критики В. Бєлінський, Ф. Буслаєв, М. Костомаров, О. Потебня, М. Драгоманов, П. Житецький, О. Котляревський, П. Безсонов, О. Міллер, Є. Карський в ХІХ ст.; Ю. Соколов, С. Орлов, О. Никифоров, В. Адріанова-Перетц, Д. Лихачов, О. Білецький, М. Ґудзій, О. Дей та інші - в ХХ ст.
О. Потебня, розвиваючи думку Максимовича, пише про подібність "Слова" і східнослов'янського фольклору: "Порівняння цього роду, з одного боку, можуть пояснити деякі темні місця "Слова", з другого ж - відносять деякі народнопоетичні мотиви до часу не пізніше ХІІ ст. і, таким чином, вносять певну долю хронології у вивчення таких сторін народної поезії, як символіка і паралелізм"59.
У своїх працях з давньоукраїнської словесності періоду Київської Русі Максимович вказував на необхідність сукупного вивчення писемних творів, фольклору та історії. У цій триєдності він бачив можливість і здатність правильно й повно відтворити, вивчити духовне життя будь-якої доби, її взаємозв'язків, а отже, і здатність відтворити історію народу в той чи інший період його життя. Для словесності цей метод, на думку вченого, дає можливість з'ясувати її розвиток і поширення на терені країни, зв'язки зі словесністю інших народів, шляхи взаємозбагачення, причини виникнення різних жанрів, напрямів, їх ідейне спрямування. "Слово" дало вченому вдячний матеріал для відтворення епохи другої половини ХІІ ст., що й зробив він у циклі праць, присвячених цій пам'ятці нашої культури. Порівняльний метод вивчення фольклоризму "Слова", наголошує О. Дей, "передбачає обов'язкове використання фольклору усіх східних слов'ян, адже його безпосереднім ґрунтом була жива давньоруська народна творчість, яку чудово знав і різні засоби та жанр якої широко використав анонімний автор "Слова о полку Ігоревім"60.
Характеристика "Слова" як народнопоетичного твору писемної літератури Максимовичем за визначенням О. Орлова, "незважаючи на застарілість виразів, неясність термінології та спрощеність деяких понять, до цього часу приваблює своєю чутливістю та глибиною основної думки"61.
Думка Максимовича про те, що "Слово", відтворивши вік усної поезії, пов'язане досить тісно з пізнішим фольклором, не втратила свого значення, а навпаки, усе більше стає актуальною, оскільки дає можливість розкривати засади авторського стилю, сприяє творчому підходу для текстуального розуміння поеми. Практичні висновки послідовників Максимовича довели важливість такого погляду не лише при вивченні давньоукраїнської поеми, а