Михайло Максимович про місце написання "слова о полку Ігоревім" і його зв'язок з українським фольклором (до 200-річчя від дня народження вченого)

Недовіра скептиків до пам'ятки ґрунтувалася також на її непоширеності в давні часи, про що, мовляв, свідчить всього-на-всього один список тексту, знайдений в Ярославлі Йоілем Биковським. Дослідник на основі бурхливих історичних подій, які відбувалися в Україні в татарську та пізнішу епохи, коли загинуло безліч культурних пам'яток, пояснює особливість збереження його на півночі в княжу та татарську епохи. Приписка до псковського Апостола 1307 року, що належить ігуменові Зосиму (чи писареві Діомедові, як стверджує Ф. Прийма8. - М. К.), говорить Максимович, як засвідчували К. Калайдович і М. Карамзін, повідомляє про війну князів Михайла та Юрія за Новгородське князівство словами поеми, що ще раз підтверджує активне життя твору в усіх кутках Київської Русі. Її антиусобницький пафос імпонував усім, хто дорожив миром і злагодою в державі. А продовження князівських "котор" у часи татарщини ще виразніше підкреслювали актуальність "Слова" для організації протидій цим явищам, котрі призвели до загибелі Київської держави. Використання "Слова" церковниками в ХІІІ і наступних сторіччях, гадаємо, дає підставу вважати, що патріотичний пафос поеми як своєрідний закличний фактор служив новим силам для надання їм рішучості та впевненості у боротьбі проти ординців і визволенні України-Русі при активній співпраці з духовенством. М. Максимович вважає найбільшим підтвердженням давності "Слова" сам твір, який досить правдиво передає "відбиття оспіваної в ній (поемі. - М. К.) події та свого часу" (ІІІ, 512).

Автор, зазначає дослідник, хотів і оспівав події "по билинах свого часу", розповів про нещастя держави по свіжих трагічних слідах. Пафос твору, його динамічність підтверджують, що поема - це виплеск думок автора, зраненого діями князів і результатом походу. Окрім суто літературного фактажу, продовжує Максимович, у "Слові" наявні такі важливі історичні відомості, які відбивають народні погляди кінця ХІІ ст., - це думки про Всеслава Полоцького, джерела егоїзму та причини усобиць князів, Ігоревих сучасників; уточнюючі деталі, які навряд чи були б відомі у пізніших часах; місце поразки Тугоркана, імена чернігівських дружин, які брали участь у поході, ім'я литовського племені деремелів, котре воювало з полоцькими князями. Найбільшими аргументами на користь приналежності "Слова" до пам'яток ХІІ ст. Максимович вважає той факт, що про самого Ігоря в творі сказано як про живого, звернення автора до живого Ярослава Осмомисла, який помер у 1187 році, а також документальне підтвердження Ігоревого походу в 1185 році в Київському літописі, де зафіксовані й окремі деталі, що стосуються цієї історичної події. Будучи переконаним, що ці аргументи незаперечні й пам'ятка є твором ХІІ ст., учений резюмує: "Ся "Пісня о полку Ігоревім" повністю заслуговує імені історичної, і є первородний, витончений зразок власне руської, справжньої поеми" (ІІІ, 512).

Після аналізу нововіднайденої "Задонщини" Максимович підсилює свій висновок про "Слово" як пам'ятку ХІІ ст., заявляючи, що вона, "Задонщина", - це "кращий твір монастирської поезії наших середніх часів (ХVI чи навіть ХV ст.), а одночасно є явним наслідуванням "Пісні Ігореві" (ІІІ, 505). Довівши залежність "Задонщини" від "Слова", учений поступово накопичує аргументи на користь власної концепції, й таким чином спростовує гіпотезу скептиків про приналежність поеми до ХVI чи XV сторіч.

Лінгвістичний аналіз "Слова" та інших давньоукраїнських пам'яток (творів Нестора-літописця, Володимира Мономаха, Київського та Галицько-Волинського літописів), зроблений ученим, підтверджує його висновок: між мовою пам'яток багато подібності. Але, каже Максимович, у "Слові" найбільш виразна боротьба книжної та народної розмовної мов. Причиною цього явища, вважає дослідник, є те, що "Пісня Ігореві" є твором світським, поетичним, і до того ж, складеним у кінці ХІІ ст. (ІІІ, 557), коли помітне таке широке нашарування діалектизмів у писемних пам'ятках, бо світські письменники ширше використовували мову та поетику фольклорних творів, аніж богослови. Автор "Слова" серед них був найдемократичнішим у цьому спрямуванні.

Оригінальні й переконливі висновки Максимовича про час написання "Слова" допомогли тодішнім літературознавцям зосередити творчу активність на інших проблемах словознавства. Відзначаючи заслуги Максимовича у розв'язанні даного питання, медієвіст В. Данилов писав, що новаторським, і пізніше загальноприйнятим, у погляді на "Слово" вченого було те, що він відкинув гіпотезу Карамзіна та скептиків і норманістів про "ходячі літературні уявлення"9.

Уточнюючи час написання поеми, Максимович говорить, що перші дві частини були написані в 1185 році, а третя - в 1186. Підставою для свого висновку вчений вважає матеріал тексту "Слова" і літопису. Якщо перші дві частини були відгуком на поразку русичів у половецькому стані, переконаний дослідник, то третя - це відповідь на повернення Ігоря навесні 1186 року з полону. Як бачимо, Максимович підкреслює актуальність появи твору, фіксацію в ньому історично правдивих фактів, що було для давнього письменства однією з найхарактерніших рис його поетики.

Дане питання залишається дискусійним і сьогодні. Одні дослідники пам'ятки вважають часом написання поеми 1185 рік10, інші - 118711, треті - ще пізніший12. Джерелами недовіри до давності "Слова" були як загибель рукопису в 1812 році, так і наявність "темних місць" у творі, підсилених недосконалою копією первинного тексту, яка, в свою чергу, додала ще незрозумілі слова, а крім цього, низький рівень знань про давньоукраїнську літературу на початку ХІХ ст. Сукупність цих проблем і вад не дозволяли багатьом філологам вірити в можливість появи на голому місці (як вони вважали) такого високохудожнього твору.