Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

За антиетнічним принципом розібрані українські землі з-поміж її ненаситних імперських сусідів. Переважна частка земель перебувала під підданством Російської імперії – Лівобережжя, Правобережжя, Південна Україна, а Східна Галичина, Південна Буковина й Закарпаття – у складі Австро-Угорської імперії. На щастя вдавався культурний зв’язок просвітителів національного поступу з країв земель, де жили українці для втілення теоретичної аполоґетики на захист українського народу та за можливості формування політичних течій на відновлення згубленої державності та нівелювання решток автономій (примітно це в Російській імперії, що денонсувала принципи гетьмансько – царської «згоди» середини ХVII ст.). Він, бодай локально та хронологічно розрізнено, але скріпив живий ланцюг українського руху. Основним прикладом можна назвати діяльністьнапівлегального демократичного, просвітницького та літературногогуртка»Руську трійцю» (183301837) на Галичині.

Ідеї соціального й національного визволення визрівали з поля нестерпної колоніальної політики. Економічні зиски імперії ставились вище за погляди українського селянства – провідника хліборобського промислу на своїх землях. Що в будь-яку мить могло акумулюватись несправедливим митом чи фінансовим податком. Негативна традиція чого була збережена ще з польських часів. Тож перша половина ХІХ ст. у світлі небайдужих до долі народу стихійно реагувала на подібні елементи неприязні.

Ланкою політичного вільнодумства укріпився Декабристський рух в Україні, який був продиктованим ненавистю до кріпосництва та воля до змін, вщент до використання революційних інструментів боротьби. Характерно, що його емісарами стали представники освічених кіл -дворяни чи офіцери, останні наситившись баченням суспільно-політичного, на їх думку, ліпшого життя в Західній Європі під час гоніння наполеонівщини після 1812р. по Європі. Що пробудило ідеї військового перевороту, який зазнав фіаско в грудні 1825р., ватажки покарані. Але ідейний матеріал «Руської правди» ґарантував республіканський тип правління, землю селянам, ліквідувати всі стани, демократичні свободи та, головне, відміну кріпацтва. Все це живилось бажанням провідних течій Руху: «Північне товариство», «Південне товариство», «Товариство об’єднаних слов’ян». Після їх придушення царат почав широкі реакційні заходи: придушення лібералізму, сформувались стовпи державної сили для народного контролю. Їх складові були такі: православна віра, самодержавство, народність. Перші дві ланки попри утиски народних свобод через домінантність самодержавства були ще притаманні православ’ям на землях, наприклад, Наддніпрянщини, а останній пункт визначив великоросійську народність базовою й відвернення національного 1партикуляризму. Тому становище українства було складним, перебуваючи у тенетах імперського колоніального впливу, але живим, що зберігало традиції та плекало інтеліґентними провідниками спрагу до пертурбацій.

 

 

На початку 40-х років XIX ст. центральною точкою лінії українського національно-визвольного руху невипадково став центр держави Русі- Київ. Кількісну активність склали студенти і молоді викладачі Київського університету, що був заснований царатом в 1834 р. з метою цвітіння «великоросійськості» на українських землях. «Київ з його молодим університетом став осередком культурного життя де зустрічалися між собою спольщені українці Правобережжя зі зросійщеними українцями Лівобережжя. Тут, на перехресті ріжних культурних впливів, на ґрунті так багатому історичними споминами, прокидалася українська національна думка й поширювалася до ідеї слов’янської взаємності. Вплив польської літератури надавав їй радикальний відтінок» [6, с. 280]. Вони організували тут Київський гурток молодих ідеалістів. Конспіративні зустрічі в подальшому стали формою практичної діяльності «братчиків» для обговорювання програмних документів, їх прокламації. Метою постало сприяння розвитку духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. Все це підкріпилось захистом національної ідентичності, ґрунтовним адвокатом якої стала українська мова, докази маловартості чи діалектності якої нівельовувались яскравими зразками літературних творів.

На своїх засіданнях гуртківці обмірковували над майбутнім України, опрацьовували праці французьких філософів-утопістів, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і плекали мрії “щоб усі слов'яни стали добрими братами” і “брат з братом обнялися і поговорили слово тихої любові во віки і віки”. Відводили активну роль освіченості населення на шляху до свого майбутнього блага. Щодо чого пізніше Куліш пропонував створення національних шкіл та церков.

Цей гурток став ідейним та організаційним попередником найбільш відомого українського політичного товариства кінця 40-х років XIX ст. – Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія, більш відомого як Кирило-Мефодіївське товариство (братство). Іменник «братчики» інсценізував для духовної консолідації однодумців Т. Шевченко, а М. Грушевський історично оцінив його глибоку сутність для національного руху.

Коли аналізувати передмови створення товариства, варто зважити несприятливі моменти, за яких був змушений жити український народ у першій половині ХІХ ст.. А становище було одним із найскладніших в Європі. Рівень української асимільованості імперським централізованим жалом, що позначилось на консолідації, свідомості народу, формуванню політичної еліти.

Цікаво, що на той час переважна більшість українського панства одержала