Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

В. Білозерський. Василь Білозерський викладав у Петровському кадетському корпусі у м. Полтава, був одним з авторів»Статуту» товариства. Після арешту в 1847 р. був висланий до Петрозаводська (Карелія). По звільненню жив у столиці імперії з 1856 р.. Там він включився до працю пітерського гуртка з колишніми товаришами. Тож не дивно, що 1861-1862 рр. був редактором першого українського щомісячного журналу «Основа». Далі доля його занесла до Варшави. Мав зв'язки з діячами на Галичині, співпрацював у газетах «Мета» і «Правда». Останні роки життя провів на хуторі Мотронівці. Зрадник або розпусник національних інтересів Петров Олексій Михайлович (1827-1883) -будучи студентом уже величного Київського університету, зайого ницим доносом були заарештовані члени Кирило-Мефодіївського товариства. Він примкнувся то «братчиків», воліючи вступити до їх лав, ввійшов у довіру М. Гулака, дізнавався цінну інформацію, а перед тим і підслховував через стіни міркування ідейників організації.

За це поступок проти «своїх» же у травні 1847 р. він був зарахований на службу до III жандармського відділення. Пізніше доля його потрясла, у березні 1849 р. за викрадення документів 1-ї експедиції канцелярії III відділення зазнав ув’язнення. У жовтні 1850 р. після зізнався і його відправили на службу до м. Олонецьк, видавши на витрати 300 крб сріблом (додатково до тих 300 крб, які він одержав за донос). О. М. Варто зауважити, що згодом він писав мемуари, якими намагався спростувати сою згубну роль у знищенні царатом товариства. 

 

 

Перша половина ХІХ ст. стала своєрідною реакцією національного духу. Висувались усні, але фундаментальні ідеї боротьби за належний соціальний статус. Бо ж найбільша маса населення – кріпосні селяни, то вся влада над ними належала поміщикам. Не випадковим стає ідейне прагнення «бритчиків» проланґувати ідеї декабристів знищити кріпацтво. Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.

Важливе значення мала і їх культурно-просвітительська діяльність.

Діячі Кирило-Мефодіївського товариства виступали активними борцямиза розвиток і утвердження національної мови і культури українського народу, гаряче вболівали за долю свого народу, вірили в його краще майбутнєі всіляко прагнули сприяти його прискоренню. Разом з тим, вони постійновивчали і пропагували просвітительські ідеї і досвід інших слов'янських народів, вступали в тісні контакти в діячами їх культури і національно-визвольних рухів, сприяючи духовному єднанню народів і взаємозбагаченню культур [4, c. 5-6].

Феноменом стало виникнення і діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, що знайшло широкий відгук як у тогочасній суспільно-політичній думці, так і в пізнішій історіографії. Так, М. Грушевський ще у 1904 р. чітко висловився про історичне значення Кирило-Мефодіївського товариства: «…тут ми вперше бачимо спробу теоретичного обґрунтування української ідеї в політичній і суспільній сфері в дусі прогресу і свободи». Важку нішу слов’янського обов’язку взяла на себе Україна. Головним чином мала першою відтворити свою державність (за винятком песимістичних думок помірованих «братчиків»). Так, Галицький дослідник М. Лозинський підкреслював, що згідно із програмою Кирило-Мефодіївського братства «Повинна була здійснитися також державність України як вільного члена вільної державної спілки слов’янських народів»[3, c. 212].

Товариство вкоренило в історії національний рух за самовизначення та боротьбу не усно, а політично виважено та державно перспективно. Головне, що було залучено широку інтелігенцію. Справді, сутністьКирило-Мефодіївськоготовариствазначно велика. І на підтвердженняцього є кількаґрунтовнихміркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробуінтелігенції перейти відкультурницького до політичногоетапунаціональногорозвитку; воно привернуло увагуцарського уряду (щодотинамагавсярозіграти карту українофільствапротипольськихкультурнихвпливів на Україні) до потенційноїнебезпекизростаючоїнаціональноїсвідомостіукраїнців; ліквідаціятовариства дала сигнал до наступуантиукраїнськоїполітики і ознаменувала початок довгоїбезупинноїборотьбиукраїнськоїінтелігенції з російськимцаратом. Писав Субтельний [14, c. 180].

«Братчики» пройшли культурний шлях для побудови політичних перспектив на благо України та її народів. Вони, науковці, інтеліґенти та вчителі з різних кіл соціального морту сали одним рядом муштрувати права для народу, чим піклувався невпинно М. Гулак. Згадали ж, що царат плюндрує традиції на землі своїй – подбали про альтернативу його відторгнення, для чого мудрі ідеї республіканського духу та козацької демократії пропагував М. Костомаров. Забували у народі рідне слово – не втримувався від нарікань на це П. Куліш. А, що найгірше, ярмом кріпацтва, у тенета моральної неволі заганяє цар – абсолютист народ, то пророчими словами вклав цеглину для фундаменту порятунку Т. Шевченко. Про себе він сказав: “Історія мого життя є частиною історії мого народу”[16, c. 312].

Безперечно, що час був терпким та для нації з козацькими традиціями гірким. «Дожилась Україна до самого краю, гірше ляха її свої ж діти розпинають» – не зволікав насторожувати революціонер-романтик Шевченко. Він зважив на проблеми, що спіткали народ через сваволю своїх же місцевих політичних вельмож. Він не сприйняв феодальний устрій, не віддавав шани його адептам та й не поспішав на мисленнєву згоду з буржуазним капіталізмом (на прикладі США), а міркував національним мозком та переймався щирим серцем за соціальну долю країни. Про роль Тараса Григоровича в