Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

Шевченковим пером творилась література нації середини ХІХ ст, вбирала романтично-патріотичні фарби та змальовувала яскравістю їх тонів жахіття соціально-економічної злободенності. Шевченко став на сторожі народних інтересів: “…возвеличу малихотихрабівнімих! Я насторожі коло них поставлю слово…”. Уже перша його книжка “Кобзар” (1840) засвідчилавоскресіннянації у драматичнийперіоднаціональноїісторії. Про цю книгу можна багато слів говорити та всі зведуться до відправної точки патріотизму. Ця книга створила ідейний бум на уми сленів товариства. Гадаю, що її цілком правилньо було б назвати одним із програмних документів товариства. Чому? Вона -ідеал поетичної досконалості для української нації. За можливість існування якої і боролись «братчики», тож логічно, що у ній віднайшли ту омегу для поступу. Шевченків «Кобзар» поклав початок новому етапу в історіїукраїнськогописьменства. І. Франко писав: «Сямаленька книжечка відразувідкриланемовновийсвітпоезії, вибухла, мовджерелочистоїхолодної води, заясніланевідомоюдосі в українськімписьменствіясністю, простотою і поетичноюграцієювислову»[16, c. 310].

Як марш Домбровського для поляків став музичним критерієм боротьби за свободу, аку ж подібну роль зайняли праці Шевченка для розвію української культури. Культуру реанімували «братчики» віршами поетів Шевченка, Куліша та чіткими проектами її розвитку. За імперських часів та радянських історіографів П. Куліш асоціювався на ряду із Костомаровим сепаратистом та втіленням ватажків буржуазного націоналізму. Селянсько-кріпацькою роллю Шевченка останні пропагандисти зуміли маніпулювати, що, між іншим, на щастя скресало русифікацію з вуст країни у 20-х рр. ХХ ст в період «коренізації». Цікаво, що Цитатами з Шевченка, як і цитатами з Біблії, можна доводити все, і кожна ідеологія чи партія може, використовуючи їх, проголошувати Шевченка «своїм», відтворюючи вигідний для себе образ. Тож дослідженнях про поета люблять бачити й використовувати потім культ поета й бажанейогобачення. Тим варто довести, що сутність діяльності «братчиків» була потужною: як навів вище, відтворила свої ідейні плоди в майбутньому бодай curriculumvitae «змовників імені Кирила і Мефодія».

Не полишаючи увагою «пророка нації» варто додати, що він починав і дужав боротьбу за справедливість, щастя й добро. Став антиподом зла і насильства. Пан Шевченко дужими нитками поєднав ці риси із потребою злитись на них ідеєю милосердя, що явилось для нього істинно людським почуттям та правицею впродовж усього життя, Любов людей між собою та співчуття, добродійство вітав, шану віддавав тих, хто сприяв у помочі перемогти горе чи нещастя. Цурався поет всіх, хто був гострий на приниження інших чи на лихий обман. Відкидав образи як рису характеру, карав мораллю лиходійство тамтешнє та потенційне. Народний просвітник тримав смолоскип милості, за яку варто було б схопитись людстві – він вважав, поряд із засадами духовності. Пропагував незлим тихим словом учинки на користь людей та їх культурних благ. Він глибоко проникав в тернистість історії, бажав її коригування на користь народу, за що й ричепив собі майбутніми покіліннями гідне прізвисько «пророка». Він муштрував колективнісь у чеснотах таких як мораль, оцінив минуле, бачив теперішнє і плекав надії на майбутнє ліпше. Не варто довго міркувати, щоб зрозуміти кредо Кирило-Мефодіївськоготовариства, яке в своїй тотальній площині вміщало мисленнєвий світ Шевченка, поділяло ідеали Шевченка не з шани до нього, а через спільність їх у кожного. Це неабиякий успіх волі та національної гідності, що уможливлювало національний рух. А він, у свою чергу, спромігся на культурні здобутки нації та примноження їх вартості в історії країни, формування доречних культурних ідеалів тощо.

Отже, основним заданням культурної складової у діяльності товариства бачу застереження втрати своєї самобутності та відвернення історичної амнезії. А навпаки їм випала можливість досягти політичних висот програмування суспільного життя у культурно-цивілізаційних рамках європейського Просвітництва чи американської моделі співжиття із повагою, взаємодопомогою та перспективою майбутніх звершень.

У царині культури вони зуміли відстояти українське слово і право ним гідно розпоряджатись. Шевченкові приголомшливі до душевної гостроти вірші стали рядками з Кулішевими романтичними прозовими думками для прославлення відважних нот та сумних колізій української історії. Це ті наміри, спрямовані, знову ж таки, на національне Відродження, що в ХІХ відбулось та породило політичний процес відстоювання боротьби за державність, організацію партій та спілок соціального захисту понівеченого народу.

 

 

 

Історія важлива переможцям, бо вони втішуються її звитяжними сторінками за своєю участю. Але й ті, хто наразився на поразку та кару може гідно прийняти її урок, зберегти потрібність намірів та планувати їх дублювання згодом. Таким випадком увінчалась доля і членів Кирило-Муфодіївського товариства. Його скасували як суспільне явище та не знищили як національний орієнтир для, оживляючої свій морально-історичний потенціал, нації. Сумно, коли доля несправедлива, а коли її цю злу якість кують свої ж, то це неприпустимо. Саме так і закінчились потенційні наміри «братчиків», омегу яким приблизив студент Петров із своїми конспіративними навичками. Оволодіння ним жаги до чинів та «ліпшої» освіченості сприяло, гадаю, національній та культурній зраді.

Кирило-Мефодіївськетовариство, фактично, не зуміло влаштувати старт