Національний феномен Кирило-Мефодіївського товариства

Окремої уваги заслуговує діяльність генія літературного слова Т. Шевченка та соратника ідей «братчиків». Тараса Григоровича без зайвих гіпербол можна вважати «батьком» української національної ідеї, що відбула своє формування у традиційній формі, притаманній для цивілізованої Європи. Кобзарева поезія змогла не лише забезпечити «зв’язок часів», але й дала старт метаморфози української етнографічної маси, що фактично вичерпала свою політичну еліту і, наче, була приречена тотальній імперській асиміляції, в гонорову європейську націю, даючи для неї розуміння минулого і мудрі вказівки для побудови майбутнього, а ще щиру надію глибокі сподівання. Йому притаманна здатність до гострої критики української еліти того часу, задля відтворення надій на національний порятунок та консолідацію в честь народного визволення з кайдан, загнаних «ворожими іродами». Прагнува звільнити всіх та кожного українця перш за все могутністю рукописного слова, що проявило глибину його мудрості та формування постулатів державних поглядів.

Міцкевич з польського краю, Пушкін з великої Росії, Байрон з дальної Англії стали форпостом романтичних ідей у письменницькому світі. Шевченко ж прагнув злиття всіх слов’янських рік в єдине море. Він захоплювався героями слов’янських поступів та волів докласти зусиль для втілення такого ж для свого народу, у хаті якого «має бути своя правда і сила, і воля…». Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. Вона засвідчила, що мова здатна передавати всі відтінки людських емоцій, служити точному формулюванню думки, а отже, може бути надійним фундаментом для створення літературних творів світового рівня у різних жанрах – від низьких (байка, комедія, сатира) до високих (трагедія, ода тощо). У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста і села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

Непересічне значення Великого Кобзаря полягає не тільки в утвердженні української мови й розширенні її потенційних можливостей, айв утвердженні ідей демократизму, палкому захисті соціальних та національних інтересів українського народу, обстоюванні його права на вільний суверенний розвиток [9, с. 280? ].

Певно, що Тарас став солдатом без зброї на фронті національної гідності українців, який для них же боронив демократичні вольності та муштрував злагоду з іншими народами на засадах паритету та християнської любові. Певно такий зміст думок адресував у посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим …» прийдешньому люду.

 

 

 

Процес оволодіння умами молоді ідеями служіння власним нації і народу, який ототожнювався з трудящими і пригніченими масами населення, розвивався у контексті тогочасних європейських тенденцій [7, с. 280]. В умовах дезорганізації українців товариство прагнуло досягти ідей, які б уможливили привернення національних прав на користь народу. Звісно, що в умовах життя з іншими етносами на своїй землі на український національний рух впливали російський і польський національні рухи, зокрема декабристський та визвольна боротьба польської шляхти. Втімфактичнішовіністичніпозиціїїхучасників ставали за окремимивинятками, відштовхуючим фактором для масовоїучасті у них українців. Навітьвідоме гасло польськоїшляхти: «За нашу і вашу свободу!» не привернуло увагуукраїнців[3, c. 206]. Але тим не менш багато схожості з єврепейською площиною політично-визвольних думок спостерігаються у літературному полі: романтизм бурхливо прививав національні почуття, відродження яких для українців стали злободенними та підштовхував до революційних поштовхів, які в Європі уособили «Весна народів», а в Україні лише існування та діяльність різноманітних пластів національного руху, одним серед яких і стало братство Слов’янське Кирила і Мефодія.

Архіви до нині зберігають цінні думки, якістали основоположнимиу програмахчи статутітовариства. Вони ж розгорнені у безлічі творах, листах, різних документах. З документів, забраних у часітрусів у членівКирило-Мефодіївського братства та в запідозрених у приналежності до нього, найбільше страху нагнали на царського шефа жандармів гр. Орлова «Книги битіяукраїнського народу». В руки жандармеріїдісталосякількакопій «Книг»: з них три писані рукою Костомарова, двіукраїнські й одна московська, найшлися у Костомарова й Гулака, четверта, українська, писана рукою Гулака, в нього ж, а пята, писана рукою Навроцького, вБілозерського[2, c. 97]. Блискучим осердям думок «братчиків» став саме цей твір Костомарова «Книга битія народу українського». Не приховаємо, що той твір складався з впливу відомих « Кsięgipielgrzymstwapolskiego» (1832) Адама Міцкевича. Варто ж лише згадати боротьбу поляків за державність після її краху наприкінці XVIII ст., різних шляхів шукали поляки для її повернення, але наражались на поразки як після наполеонівських обіцянок, так і після повстання 30-х років ХІХст. Проте український