Покаяння в духовно-моральному бутті людини

КИЇВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

 

Спеціальність 09. 00. 07 – етика

 

КУНДЕРЕВИЧ Олена Вікторівна

УДК 17. 02

 

Київ – 1999

 

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики і культурології філософського факультету.

Науковий керівник – кандидат філософських наук, доцент АБОЛІНА Тетяна Георгіївна; Київський університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри етики, естетики і культурології. Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор ЛАРІОНОВА Вікторія Костянтинівна; Національна Академія внутрішніх справ України (Прикарпатська філія), професор кафедри філософії, кандидат філософських наук, доцент КИСЕЛЬОВ Сергій Олегович; Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут”, доцент кафедри філософії Київський державний лінгвістичний університет, кафедра філософії.

Захист відбудеться “ ” 1999 р. о годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 26. 001. 28 при Київському університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252001, м. Київ, вул. Володимирська, 60.

 

 

Актуальність теми дисертації пов’язана з її орієнтацією на дослідження механізму дії феномена “покаяння” шляхом самовизначення та самовдосконалення особистості. Чим гостріші проблеми постають перед нами, чим непевніші перспективи на майбутнє – тим невідворотніше прагнення сучасної людини знайти те, заради чого варто було б жити.

Є ціла низка потаємних, захованих внутрішньо чинників людської моральності, які важко узгоджуються з гучним оприлюдненням, серед яких слід зазначити саме: совість, сором, розкаяння, покаяння. І все ж аналізувати, тверезо осмислювати, обговорювати природу цих явищ ми мусимо, якщо прагнемо скласти певне уявлення про свій внутрішній світ.

Вітчизняна етика, як і філософія загалом, перебуває сьогодні в ситуації, що характеризується певною переорієнтацією у визначенні засадових положень, вихідних принципів і канонів побудови власної теоретичної системи. У зв’язку з цим особливої уваги потребують етико-екзистенційні феномени, які довгий час розглядалися тільки як релігійні категорії.

Загальний зміст “покаяння” безпосередньо відомий кожному. “Покаяння” не є виключно християнською доброчесністю: засади його знаходяться у глибинах загальнолюдської моральної свідомості та почуття.

Звернення сучасних філософів до категорій “совість”, “розкаяння”, “покаяння” і т. п. вказує на те, що філософія наближається до розв’язання найболючіших питань, та однієї з особливих задач XX століття – пояснення ірраціонального.

Все більше науковці відходять від однозначності у трактовці фундаментальних етико-екзистенційних проблем людського буття. “Покаяння” ж довгий час залишалося поза увагою дослідників, саме це зумовлює необхідність філософсько-етичних досліджень цього феномена.

Стан наукового розроблення проблеми.

Тема “покаяння” має дослідницьку традицію. Вона знайшла відображення не тільки в філософсько-етичній думці, але і в релігійно-теологічній.

В історії етики “розкаяння”, “покаяння” розглядаються крізь призму моральної самосвідомості: осмислення, контролювання та критичний перегляд моральних настанов людської суб’єктивності. В багатьох культурах Сходу цей феномен регламентується та прив’язаний до ритуалу. В античності ідея “розкаяння” не є центральною, але постає як прагнення самоаналізу, відповідальності, звернення до своєї особистості (Марк Аврелій “Наодинці з собою. Роздуми. ”).

Мислителі середньовічної християнської культури велику увагу приділяли феномену “покаяння”, оскільки ідея покаяння є провідною для християнської етики. Сповідальний жанр літературний та філософський виникає саме в цей час (“Сповідь” Аврелія Августина, твори Тертуліана, Фоми Аквиньського, Оригена).

Релігійно – теологічні роздуми на тему “покаяння” мали розробку в творах отців як католицької церкви (починаючи з Аврелія Августина та Фоми Аквиньського), так і православної церкви (давньої, пізніх часів та сучасної). Особливо грунтовно представлена тема “покаяння”в книзі Никодима Святогорця “Невидима брань”, в листах єпископа Феофана Затворника, в книгах єпископа Ігнатія Брянчанинова (в останніх сконцентровано вчення всіх отців православної церкви). А також в творах О. Ковальницького “Сповідь перед духівником”, та О. Замятіна “Покаяння та його значення для морального життя християнина”.

В епоху Відродження та Нового часу “розкаяння” та “покаяння” розглядаються як самоаналіз, самоспостереження та спроби самовдосконалення (“Спроби” Монтеня).

Ідея розкаяння розглядається та пов’язується з ідеєю відповідальності у творчості І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха.

Потребу в розробці феномена “покаяння” відчували як представники класичної української філософсько-етичної думки – Г. Сковорода та П. Юркевич, так і російські мислителі ХІХ-ХХ століть – М. Бердяєв, В. Соловйов, С. Франк, Г. Федотов. В праці “Про національне покаяння” Г. Федотов зазначає необхідність покаяння всього російського народу.

Психологічні аспекти зазначених феноменів досліджували Е. Фромм, Р. Асаджолі, представники гештальтпсихології. Останні інтерпретують феномен “покаяння” як “раптове схоплення ситуації в цілому, по-новому”, або “інсайт”.

Сповідальним жанром та зазначеною проблематикою відрізняються роботи французького неотомізму, зокрема М. Габріеля. Тема “покаяння” у ХХ столітті розкривається не лише в теоретичній думці, вона знаходить відображення і в художній творчості: поезії, прозі, кіномистецтві (З. Міркіна, Ч. Айтматов, Х. -Л. Борхес, Фаулз, Т. Абуладзе та ін.).

В радянській філософсько-етичній літературі грунтовної розробки феномена “покаяння” не відбулось. Навіть філософський та етичний словник уникав трактування цього поняття. Провідними чинниками моральної самосвідомості людини розглядалися тільки такі як совість та сором (З. А. Бербешкіна, Ю. Н. Давидов, О. Г. Дробницький, А. А. Мілтс).

Розгляд етичних та психологічних аспектів проблеми розкаяння та покаяння знайшли втілення у