Оцінка стану та тенденцій розвитку вівчарства в Україні

У всьому світі показник споживання вовняних виробів завжди був в певній мірі одним з показників рівня добробуту населення.

Нормативний показник потреби вовни в розрахунку на мешканця держави залежить від клімату. Чим холодніший клімат, тим природно більше для людей необхідно виробляти вовни, більше мати шубних овчин, вовняних тканин, трикотажних виробів одягу, ковдр, шапок і ін. За різними даними потреба митої вовни у розрахунку на одну людину в рік становить від 1 кг до 3 кг. За іншими даними мінімальна потреба митої вовни на людину в конкретних природно-кліматичних умовах України становить 0, 72 кг (немитої – 1, 44 кг). Враховуючи чисельність населення і мінімальну потребу митої вовни, Україні потрібно мати щонайменше 15, 6 млн. овець, або по 33 вівці у розрахунку на 100 осіб населення держави. Тут наголосимо вдруге, що станом на початок 2009 року на 100 жителів України приходилося лише дві вівці. Це в 17 разів менше, ніж в Румунії, в 25-27 разів, відповідно, ніж в Іспанії і Великобританії, в 40 разів, ніж в Греції.

Валове виробництво вовни в господарствах усіх категорій України у 1990 році становило 29, 8 тис. тонн, а в 2008 році – лише 3, 7 тис. тонн, або у вісім разів менше.

В розрахунку на одну особу населення України у 2008 році було вироблено лише 80 г немитої вовни, або орієнтовно 40 г митої вовни. Це у 18 разів менше від потреб за мінімальними гігієнічними нормативами. При гострій нестачі вовни, при вкрай мізерному її споживанні у розрахунку на душу населення галузь вівчарства наполегливо остаточно ліквідується.

Як наслідок катастрофічного розору вівчарства, не тільки недостатнім, а мізерним в Україні в останні роки було виробництво баранини. За статистичними даними у 2006-2007 рр. в усіх категоріях господарств було вироблено по 15 тис. тонн баранини і козлятини у забійній вазі, або в середньому по 320 г на душу населення в рік і менше одного грама на добу. У 2008 році виробництво баранини і козлятини в Україні зросло до одного грама на особу населення на добу.

В умовах ринкової економіки прибуток завжди є рушійною силою успішного розвитку виробництва. При збитковому виробництві продукції кожний виробник буде справедливо намагатися будь-що позбавитися збиткової галузі і збиткового виробництва.

Саме через збитковість виробництва вовни і баранини впродовж усіх без винятку років реформування сільського господарства, сільськогосподарські підприємства України рішуче, категорично і справедливо відмовилися від ведення вівчарства. Рівень збитковості баранини в досліджувані роки був надто високим.

Страхітливим в досліджуваний період був рівень збитковості виробництва вовни у сільськогосподарських підприємствах України. Рівень збитковості вовни у 1997 році сягав 85, 6%, у 1998 році відповідно – 88, 8%, у 1999 році – 87, 3%. В період з 2000 року по 2008 рік рівень збитковості вовни сягав від 69, 6% у 2001 році до 80, 6% у 2007 році.

Не існує економічного терміну, яким би можна було об’єктивно охарактеризувати дійсно страхітливість рівня збитковості виробництва вовни впродовж всіх досліджуваних років. Доречним тут буде, на нашу думку, згадати відомого артиста естради, котрий в подібних випадках казав: «якщо комусь таке страшне присниться, то той від переляку вже ніколи більше не проснеться». Рівень збитковості виробництва і реалізації вовни 70-89% в середньому по всіх сільськогосподарських підприємствах держави в цілому, як не прикро – це не страшний сон, а реальна дійсність ведення вівчарства в Україні. Не дивно, що за таких показників ефективності виробництва сільськогосподарські підприємства України за період з 1990 року по 2008 рік ліквідували понад 95% овець, а наприклад, сільськогосподарські підприємства Херсонської області відповідно – 97, 4%.

В чому ж криються основні причини небаченої збитковості виробництва і реалізації продукції вівчарства в Україні, що призвела до розору галузі? На наше переконання вони криються у відсутності дієвого державного регулювання виробництва, цін, ціноутворення, в самоусуненні нової влади від контролю за паритетністю міжгалузевого обміну. Гірше того, в Україні насправді усе робилося для того, щоб сільське господарство працювало на диспаритетній основі.

Серед причин розору вівчарства є спотворення чітко організованої раніше системи заготівель вовни і роботи підприємств первинної переробки вовни.

Більш ніж хибною була переорієнтація на державному рівні виробництва продукції вівчарства з великотоварних вівчарських підприємств, комплексів і ферм у приватні господарства населення.

Ліквідація понад 95% овець у сільськогосподарських підприємствах громадського сектору призвела до порушення системи ведення селекційно-племінної роботи у вівчарстві, до значної втрати селекційних досягнень і цінних генотипів овець, до приниження ролі науки в розвитку галузі, державного марнотратства результатів і навіть видатних досягнень кропіткої, висококваліфікованої, але, на жаль, низькооплатної праці впродовж десятиліть і навіть цілого століття багатьох науковців, вчених, спеціалістів, вівчарів, робітників.

Відновити чисельність овець за рахунок відтворення власного наявного поголів’я в більшості регіонів України не можливо і за 100 років.

Площа пасовищ в Україні становить 5, 5 млн. га. Крім того, для зменшення розораності земель з метою підвищення ефективності використання земельних ресурсів окремі вчені наполягають вивести з ріллі 8-12 млн. га і перевести їх у природні кормові угіддя (пасовища). Найбільш ефективно використовують пасовища вівці. З огляду на необхідність більш ефективного використання сільськогосподарських угідь, збільшення виробництва вовни і баранини без сумніву належить відновлювати галузь вівчарства. Для відновлення вівчарства в нинішніх конкретних умовах більшості областей сьогодні є єдиний спосіб – імпорт племінних овець.

Державна влада, Уряд України, склад якого впродовж останніх 19 років змінювався 15 разів, не приймав, чи не встигав приймати скільки-небудь дієвих заходів по призупиненню повного розору вівчарства, а маємо підстави говорити, навіть сприяв ліквідації галузі.

Без достатньої державної уваги до проблем вівчарства відродити цю важливу галузь в нинішніх економічних умовах не можливо.

Показовим, навіть неймовірним і одночасно символічним є приклад турботи уряду держави про збереження поголів’я овець в період Великої Вітчизняної війни з гітлерівцями. Заради збереження племінних овець 26 серпня 1941 року в супроводі працівників дослідного господарства науково-дослідного інституту «Асканія-Нова» вийшли своїм ходом 7000 овець по маршруту на Північний Кавказ через Ростовську область [7]. Весною 1942 року разом з вівчарями і отарами овець з інших областей пішли за р. Волгу в Саратовську область. В неймовірно тяжких умовах було подолано 3000-кілометровий перехід, і восени 1944 року в «Асканію-Нова» повернулося 1544 вівці. Це стало основою відродження племінного вівчарства на Херсонщині.

Високоефективне сільське господарство України без інтенсивного вівчарства не відбудеться.

Автор статті не ставив за мету скільки-небудь повно оцінити стан вівчарства України і висвітлити всі

проблеми галузі. Основною метою статті є бажання привернути увагу тих, хто причетний і не байдужий до

перспектив відродження і розвитку вівчарства в Україні.

 

 

1. Народне господарство Української РСР у 1990 році: Статистичний щорічник // Міністерство статистики УРСР. – К. : Техніка, 1991.

2. Статистичний щорічник України у 2008 році // Державний комітет статистики України. – К. : “Консультант”, 2009.

3. Сільське господарство України 2007: Статистичний збірник // Державний комітет статистики України. – К: Консультант, 2008.

4. Сокол О. І. Шляхи відродження вівчарства України. – Харьков: Бізнес-Інформ, 2007.

5. Сухарлёв В. А. Экономические аспекты овцеводства Украины // Збірник наукових праць Луганського національного аграрного університету. – Луганськ: Вид-во ЛНАУ, 2006.

6. Статистичний щорічник України у 2006 році // Державний комітет статистики України. – К. : “Консультант”, 2007.

7. Основні економічні показники роботи сільськогосподарських підприємств України за 2001-2008 рр. : Статистичні бюлетені // Державний комітет статистики України. – Київ, (відповідні роки).

8. Статистичний щорічник України у 2006 році // Державний комітет статистики України. – Київ: “Консультант”, 2008.

9. Саблук П. Т. Кардинальні напрями вирішення економічних проблем в АПК // Економіка АПК. – 2007.

10. Безпалова Н. О. Відродження вівчарства як захід підвищення економічної ефективності використання сільськогосподарських угідь у Херсонській області // Таврійський науковий вісник: Збірник наукових праць ХДАУ. – Вип. 49. – Херсон: Айлант, 2008.