Оцінка стану та тенденцій розвитку вівчарства в Україні

Є блискучий досвід швидкого збільшення чисельності овець у 80-х роках минулого століття в Австралії, коли за 10 років поголів'я зросло майже на 22 млн. У цей час різко підскочив попит на мериносової вовни і майже подвоївся обсяг реалізації охолодженої баранини на Смілдфілскому оптовому м'ясному ринку.

І тоді в штаті Західна Австралія для фермерів-вівчарів були введені податкові пільги, які дозволили форсувати зростання поголів'я. Це була ініціатива уряду, а лобіювали закон регіональне керівництво, федеральна асоціація вівчарів і Австралійська вовняна корпорація. Після деякого падіння попиту на вовну та баранину поголів'я овець в Австралії скоротилося на 15-18 млн гол. з подальшим продовженням зниження поголів'я до 113 млн.

Авторитет постачальника серед покупців – один з важливих принципів забезпечення конкурентоспроможності продукції. В Австралії протягом багатьох десятиліть классіровщікам вовни присвоюється власне клеймо, яке вказує на об'єктивність оцінки якісних показників підготовленої ними до реалізації вовни. Виробляти конкурентоспроможну продукцію – завдання виживання, подальшого розвитку галузі і повного забезпечення переробної промисловості вітчизняною сировиною, а населення – продуктами харчування високої якості.

Вивчення міжнародного досвіду показує, що в країнах, що займають провідні позиції у виробництві та продажу вовни, є добре організовані ринки вовни з налагодженими економічними і адміністративними методами управління аж до жорсткої централізації і чіткої системи поділу і кооперації праці. Наприклад, в тій же Австралії координацію технічної політики в галузі випробувань і продажу вовни за дорученням уряду країни здійснює Австралійська вовняна корпорація, в Південно-Африканській Республіці та деяких інших країнах на ці види діяльності введена державна монополія.

У Росії є всі можливості для організації цивілізованого ринку продажу вовни на аукціонах. Але ця робота повинна проводитися під егідою держави або з її участю, так як прийняті ще на початку перебудови заходи з врегулювання економічних взаємовідносин між підприємствами не дали позитивних результатів.

Самим ефективним з економічної точки зору виявився відбір з м'ясної продуктивності, отже, напрямок селекції в стаді необхідно зрушити в бік посилення м’ясності. Відбір за настригом вовни займає друге місце, тому він також буде сприяти підвищенню ефективності вівчарства (М. А. Сушенцова 2007). Роль вівчарства для Росії неможливо переоцінити. Для деяких територій це основна традиційна галузь, а часто і єдиний вид трудової зайнятості населення. В умовах ринкової економіки для відновлення галузі необхідно більш повне і раціональне використання кормових угідь, інших ресурсів. В Росії більше 80 млн. га пасовищ, сіножатей, перелогових земель. Останні роки більша частина цих природних угідь практично не використовується і деградує.

У 2001 р. на вівчарство з федерального бюджету було виділено 270 млн. руб. Дотувалося маточне поголів'я овець на 37 територіях. У 15 господарствах, де вівчарство – основна сільськогосподарська галузь, ставка на умовну голову була 120 руб., в 22 – 68 руб. У 2008 році ставка стала єдиною – 120 руб. за умовну голову, а загальна сума субсидій склала 320 млн. руб. Серйозні регіональні дотації на підтримку галузі визначені в Оренбурзькій, Волгоградській областях, Алтайському краї, Республіці Хакасії. В результаті ситуація у вівчарстві стала поліпшуватися. На початок року поголів'я овець і кіз в усіх категоріях господарств збільшилося до рівня 2000р. на 3, 8%. Найбільший темп приросту відзначається в таких великих вівчарських регіонах Південного федерального округу, як Астраханська, Волгоградська, Ростовська область, республіка Дагестан і Калмикія. Однак дотації не вирішують усіх проблем. Продовжується скорочення чисельності овець на споконвічно вівчарських територіях: у республіках Бурятія, Тува, Алтай, Башкортостан, в Читинській області і Ставропольському краї.

Племінна база вівчарства представлена 71 племінним заводом, 144 племрепродукторах і 22 генофондними господарствами. Зараз в Росії розводиться 55 порід і внутрішньопородних типів овець, з них 15 тонкорунних, 10 напівтонкорунних, 11 грубошерстних. Різноманітність породних генотипів дозволяє господарствам вибирати найкращі для них природно-кліматичних умови. Високі показники мають багато племінні господарства Ставропольського краю. Серед них ГПЗ «Радянське руно», СВК ПЗ «Схід» Степновський району, СВК ПЗ «Шлях Леніна», СВК КПЗ «Червоний Жовтень» Арзгірський району, КПЗ «Манич», КПЗ «Шлях Леніна», КПЗ ім. Леніна, в Алтайському краї – держплемзаводу «Родинський», «Степовий», «Вільний». Бурятський племзавод «Баргойскій» існує в екстремальних посушливих умовах, де безморозний період всього близько місяця. У племзаводі 20 тис. овець забайкальської тонкорунної породи бурятського типу, в тому числі 10 тис. маток. Тут організована глибока переробка продукції. Баранина поставляється в магазини і кафе, з овчин шиють хутряний одяг, шерсть продають на Улан-Уденський тонкосуконний комбінат. У результаті рентабельність вівчарства склала 61%. У цій же республіці в СВК «Футайскій» виводять новий м'ясний тип овець з напівгрубої білої килимової шерсті. Рівень рентабельності від реалізації баранини та вовни перевищує 50%.

 

 

У вівчарстві спеціалізація галузі найбільш чітко виражена порівняно з іншими галузями тваринництва. За якістю основної продукції – вовни розрізняють такі типи спеціалізації вівчарства: тонкорунне, напівтонкорунне і грубововнове. Ці типи спеціалізації, у свою чергу, поділяються на виробничі напрямки залежно від співвідношення між основною і