Організаційні основи розвитку фізкультурно-спортивного руху в Україні впродовж ХХ століття

Виявлено особливості організації фізкультурно-спортивного руху в цих країнах, проаналізовано досвід використання багаторівневої побудови його системи, організацію підготовки фізкультурних кадрів, фінансування сфери фізичної культури та масового спорту. Особливу увагу приділено місцю і ролі федерацій з видів спорту та спортивних клубів у загальній системі організації спорту європейських країн.

З’ясовано, що в сусідніх з Україною пострадянських державах – Російській Федерації та Білорусі, як і в Україні, виникла низка труднощів щодо трансформації національних систем фізкультурно-спортивного руху. До сьогодні в цих країнах ще не сформовано чіткої організаційної структури сфери фізичної культури і спорту відповідно до нових соціально-політичних умов. Невирішеними залишаються питання пропорційності використання асиґнувань для руху “Спорт для всіх” і спорту вищих досягнень. Подібно до ситуації в Україні, у пострадянських державах не спостерігається активізація масового спорту, низькими є показники залученості до занять фізичними вправами широких верств населення, фіксується погіршення стану фізичного здоров’я багатьох категорій населення. Водночас і в Російській Федерації, і в Білорусі виразною є тенденція посилення уваги з боку державних та владних структур до спорту вищих досягнень, що передбачає відповідний рівень фінансового та матеріально-технічного забезпечення.

У четвертому розділі “Ретроспективний аналіз формування та розвитку організації фізкультурно-спортивного руху в Україні в радянський період (1923-1990 рр.) ” визначено передумови формування організаційних основ фізкультурно-спортивного руху в Україні на початку ХХ століття; принципи, форми та зміст організаційних основ фізкультурно-спортивного руху в Україні; показано вплив партійно-радянських органів влади на організацію фізкультурно-спортивного руху в Україні.

Перші самодіяльні фізкультурно-спортивні організації з’явилися в Україні наприкінці ХIX століття. У цей період ставлення державних органів влади до спорту й фізкультурної активності було маловиразним і пасивними. Першими вітчизняними державними структурами ХХ століття були відділи Всевобучу, які утворювалися у східній частині України на тлі складних воєнно-політичних обставин 1918-1920 років.

З 1923 року в Україні активно діяла Вища рада фізичної культури при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті.

Водночас, на початку – у першій третині ХХ століття, у західній частині України розвивалася самодіяльна, традиційна ще з довоєнних часів система спортивних товариств, які функціонували на національній основі під егідою Українського Спортивного Союзу (1924) до 1939 року.

Загалом в УРСР організація фізкультурно-спортивного руху обумовлювалася конкретними завданнями, суспільними запитами, специфікою соціально-політичної та економічної ситуації в СРСР.

Незважаючи на те, що мету та завдання радянської фізкультури було визначено вже в перші роки існування Радянської держави, форми організації, принципи та зміст управління фізкультурно-спортивним рухом розвивалися й утверджувалися тривалий час. Первинна ланка громадсько-самодіяльної форми організації системи фізичної культури змінювалася від гуртків фізкультури до колективів фізичної культури. Характерною особливістю, властивою тільки радянській системі фізичної культури, було формування та розвиток добровільних спортивних товариств за профспілковою належністю.

Упродовж ХХ століття відбувався постійний пошук оптимальної форми організації та функціонування фізкультурно-спортивного руху. Наведемо для прикладу перелік змін у вищій керівній ланці галузі (табл. 1), що істотним чином позначалося на змісті діяльності та організації фізкультурно-спортивного руху.

Зауважимо, що з часу проголошення незалежності України структура управління галуззю зазнає частішої реорганізації, ніж це було за попередні сімдесят років, що, на нашу думку, не сприяє ефективності її функціонування.

Ще однією визначальною і специфічною особливістю організації та розвитку фізкультурно-спортивного руху радянського періоду був активний вплив радянських та партійних органів влади, особливо на визначення стратегічних завдань фізичної культури в суспільстві, підбір кадрів, характер та зміст зовнішніх спортивних зв’язків, стиль та методи діяльності спортивних організацій, форми організації фізкультурно-спортивної роботи та ін.

Загалом, розбудова сучасної системи фізичного виховання і спорту в Україні неможлива без детального об’єктивного аналізу й розуміння особливостей організації та тенденцій розвитку галузі у різні історичні періоди.

У п’ятому розділі “Тенденції та перспективи організації фізкультурно-спортивного руху в Україні” визначено основні тенденції розвитку фізкультурно-спортивного руху, ключові проблеми його організації; запропоновано шляхи для підвищення ефективності функціонування фізкультурно-спортивного руху.

З моменту проголошення незалежності у державі спостерігається вкрай повільний процес еволюційних змін у системі управління фізичною культурою та спортом. У розвитку організаційних засад виділимо такі основні тенденції та проблеми.

 

Насамперед, в Україні проголошено й обрано пріоритетним для галузі шлях на збереження та зміцнення здоров’я населення, збереження ґенофонду держави. Активізовано сферу параолімпійського спорту. Водночас майже увесь управлінський та фінансовий потенціал галузі спрямований на спорт вищих досягнень. Попри це виразними є деструктивні тенденції: втрата провідних позицій українських спортсменів у світовому та європейському спорті, руйнування матеріально-технічної бази, скорочення мережі дитячо-юнацьких спортивних шкіл та зниження ефективності їх діяльності, відтік кваліфікованих тренерських кадрів за кордон.

Для успішного розвитку сфери масової фізичної культури бракує відповідних асиґнувань та капіталовкладень. Громадські спортивні організації практично повністю утримуються за рахунок державного бюджету. Спроби будь-яких структурних змін у галузі зводяться в основному до зміни перших керівників або об’єднання керівництва кількома суміжними сферами (спорт, туризм, молодіжна політика) у єдиний керівний орган. Зміни в центральному керівному органі галузі за останні 10 років помітно вплинули та деякою мірою порушили і навіть зруйнували обласну та районну ланки, що може неґативно позначитися на розвитку галузі вже найближчим