Організаційні основи розвитку фізкультурно-спортивного руху в Україні впродовж ХХ століття

На основі вивчення науково-теоретичних положень окреслено визначальні системоутворюючі основи розвитку фізкультурно-спортивного руху: ідейні, програмно-нормативні, науково-методичні та організаційні. Разом з тим, в останні роки чимало теоретиків фізичного виховання та спорту виокремлюють також правові, соціальні та фінансово-економічні основи.

Теоретичний аналіз основ фізкультурно-спортивного руху, які в Україні розвиваються у принципово відмінних від радянського устрою умовах, є одним із важливих чинників перебудови, удосконалення і перспективного розвитку сфери фізичної культури і спорту сучасної України.

Важливою передумовою розвитку будь-якої системи, яка значною мірою визначає її ефективність, є організаційна структура. Ефективна організація фізкультурно-спортивного руху передбачає сукупність і тісну взаємодію державних і громадських форм.

На державну гілку, яку формує система державних установ і яка характеризується наявністю державних програм, покладається: вирішення загальнодержавних завдань щодо збереження та зміцнення здоров’я різних груп населення; професійно-прикладна та військово-прикладна підготовка молоді; здійснення фізичного виховання в дошкільних закладах і загальноосвітній школі, вищих навчальних закладах І-ІІ та ІІІ-ІV рівнів акредитації, на виробничих підприємствах, у військових формуваннях, лікувальних та інших державних установах.

На громадські організації, які працюють на основі самодіяльності, добровільності, ініціативності покладається: забезпечення високого рівня спортивної майстерності; підготовка спортсменів високого класу; організація праці й відпочинку населення; залучення різних верств населення до фізкультурно-спортивної і фізкультурно-оздоровчої активності. Уся навчально-виховна і спортивна робота самодіяльних організацій будується на основі типових програм і положень рекомендаційного характеру.

У сучасних умовах розвитку України постає нагальна потреба державного ліцензування й атестування діяльності громадських фізкультурно-спортивних інституцій, а також чіткого визначення завдань, ролі, місця та взаємовідносин спортивних федерацій, добровільних спортивних товариств та спортивних клубів.

Ґрунтовний аналіз організації фізкультурно-спортивного руху в зарубіжних країнах дозволив визначити, що одним із важливих чинників ефективного реформування та вдосконалення розвитку організаційних основ фізкультурно-спортивного руху України є врахування сучасного зарубіжного досвіду, творче використання передових зарубіжних технологій, форм та схем організації фізичного виховання і спорту.

Принципово важливим елементом розвитку фізкультурно-спортивного руху в багатьох зарубіжних країнах є наявність мережі спортивних клубів різного цільового спрямування. Клубна форма роботи є основною і найбільш ефективною в розвитку спорту вищих досягнень, масового спорту, рекреаційно-оздоровчої діяльності.

Досвід Австрії, Норвегії, Польщі, Фінляндії, Франції засвідчує пріоритетність локального рівня управління фізичною культурою та спортом. У більшості європейських країн основна робота проводиться на місцевому й сільському рівнях (муніципалітети, ґміни, громади тощо). Так, зокрема, у регіонах Франції діють: Реґіональна дирекція молоді і спорту, Реґіональний технічний радник, Реґіональна ліґа або комітет, Олімпійський та спортивний реґіональні комітети.

У Польщі, де нещодавно відбулася реформа управління сферою, заслуговує уваги постійне збільшення кількості спортивних клубів при вищих навчальних закладах, заснування Національної федерації “Спорт для всіх”, вдосконалення спортивних програм дитячо-юнацьких літніх і денних таборів.

Північноамериканська модель розвитку спорту зорієнтована в основному на децентралізоване управління, автономне самофінансування окремих гілок організації фізкультурно-спортивного руху, що наразі не може сповна використовуватися в Україні.

У сусідніх з Україною пострадянських державах – Російській Федерації і Білорусі особливих позитивних відмінностей в організації галузі не виявлено. Разом з тим, привертає увагу російський та білоруський досвід посиленої уваги до спорту вищих досягнень з боку державних органів влади, включаючи відповідне фінансування та матеріальне забезпечення.

Вивчення історичних аспектів розвитку вітчизняного фізкультурно-спортивного руху дозволило встановити, що зародження організаційної структури фізкультурно-спортивного руху в Україні припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття.

На формуванні організації фізкультурно-спортивного руху позначилися відмінності історичного й суспільно-політичного розвитку Наддніпрянщини і Західної України. У Східній Україні в першій третині ХХ століття практично було завершено утворення державних і громадських форм організації радянського фізкультурно-спортивного руху з чіткою централізацією та цільовим змістом. Активно діяла Вища рада фізичної культури при Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітеті (1923), сформувалася мережа добровільних спортивних товариств. Водночас у західній частині України розвивалася самодіяльна, традиційна ще з довоєнних часів система спортивних товариств, які функціонували на національній основі та діяли під егідою Українського Спортивного Союзу (1924).

У цілому принципи, форми та зміст організації фізкультурно-спортивного руху в УРСР зумовлювалися конкретними завданнями, суспільними запитами, специфікою соціально-політичної та економічної ситуації в СРСР. Упродовж ХХ століття спостерігалася тенденція до зміни завдань і цільового змісту фізкультурно-спортивного руху від воєнізованої, військово-прикладної до результативно-спортивної, професійно-прикладної, оздоровчої спрямованості.

Сучасну вітчизняну організаційну структуру фізкультурно-спортивного руху було сформовано в період активної розбудови радянських органів управління. Головна керівна ланка майже постійно мала статус комітету з фізичної культури і спорту, який, будучи основним керівним органом в республіці, у різні роки підпорядковувався відповідно Всеукраїнському Центральному Виконавчому Комітету, Раді Народних Комісарів УРСР, Міністерству охорони здоров’я в УРСР, Раді Міністрів УРСР.

За період сучасної української державності назва і зміст діяльності керівної ланки змінювалися п’ять разів, маючи статус Державного комітету України у справах молоді і спорту