Особливості повсякденного життя доби Великого Терору в національних районах

Доволі показовою в цьому відношенні була історія Паші Ангеліної, яка мріяла стати трактористкою ще з 16-річного віку, але отримала таку можливість лише в післяголодному 1934 р. В спогадах цієї жінки-епохи відверто зображені масові виступи грецьких селян проти її особисто та її тракторної бригади. За неповних шість років комуністична агітація зробила все можливе для переборення масової традиційної свідомості. В 1939 р. поруч з Пашею працювали її менші сестри: 20-річна орденоноска Надія та колишня піонервожата Льоля. Загалом навесні 1939 р. у 20-ти жіночих бригадах Старобешевського району працювали 134 жінки різних національностей.

Зльоти колгоспників та радгоспників пропагували нове ставлення до праці. Імена жінок трудівниць не сходили зі шпальт місцевої преси, серед них були: Марія Балакай – бригадир жіночої тракторної бригади В. -Каракубської МТС25; знатна трактористка Старобешевської МТС, орденоноска Віра Коссе; вихованки Параскеви Ангеліної, орденоноски Наталя Радченко та Надія Ангеліна.

Залучення жінок до суспільного виробництва формувало нові, часто штучні, стереотипи соціальної поведінки. Так, приміром, повідомлення про відкриття XVIII з’їзду ВКП (б) супроводжувалися зобов’язаннями жінок задіяних у різних сферах виробництва. Курсантки Ст. -Бешевської МТС В. Гордієнко, З. Орєхова, О. Ковальова та Л. Тєрєхова «включилися в похід ім. XVIII з’їзду ВКП (б) « й зобов’язалися «добитися відміток з теорії та практики тракторної справи на «відмінно», не робити пропусків занять, повністю виконувати домашні завдан- ня»26. Акушерка Новосьолівської лікарні М. Шуст обіцяла «проявлять самое чуткое и внимательное отношение к матери и ребенку, своевременно применяя врачебную помощь, соблюдать санитарно-гигиеническое состояние в родильном доме»27 Незрозумілі сучасникам особливості ментальності стахановців 30-х рр., які виконання звичайних посадових обов’язків намагалися піднести як трудовий подвиг, стали нормою. Слід відзначити, що тільки зобов’язання бригадира червонопрапорної бригади П. Ангеліної були дійсно вагомими: відремонтувати своєчасно та якісно трактори, причіпний інвентар, підібрати й укомплектувати бригаду, організувати в бригаді соціалістичне змагання й домогтися виконання завдань на 200 відсотків28.

Кожне нагородження жінки-ударниці ставало предметом гучного обговорення в пресі. В газетах друкувалися не лише нагородні укази, а й громадські та партійні привітання з цього приводу. Часом – доволі курйозні. В 980 випуску газети «Соціалістична перемога», перша сторінка якої була присвячена нагородженню Паші та Надії Ангеліних орденом ім. Леніна, містилися не тільки офіційні ухвали, а й вітання старшої сестри-орденоноски молодшій: «Поздравляю с высшей наградой – орденом Ленина. Желаю дальнейших побед в твоей работе. Привет!»29 Поруч – замітка «Глубоко взволнованы наградой», в якій батьки орденоносок – Микита Васильович та Єфимія Федорівна – дякували урядові та т. Сталіну за оцінку «скромних трудів» своїх дочок і зобов’язалися «до кінця своїх днів чесно трудитися в колгоспі на благо великої країни Рад»30.

Об’єктивно участь жінок-ударниць у радянських виробничо-культурних шоу на кшталт Всесоюзних сільськогосподарських виставок, оспіваних свого часу Пир’євим у картині «Свинарка и пастух», розширяла межі їхньої свідомості. Доповіді П. Ангеліної31 з цього приводу віддзеркалюють світогляд жінки, яка суттєвим чином відрізнялася від типових замальовок П. Піневича32. П. Ангеліна, образ якої вимальовує і пропагує радянська преса, – це не зашорена непривітна селянка, це полум’яний агітатор і пропагандист, критик і організатор, який силою власного прикладу, виснажливо працюючи, торував дорогу для сотень і тисяч жінок нової формації. Звичайно, він не був цілковито скалькований з реального прототипу, але низка спогадів вже наших сучасників дозволяє стверджувати, що він не був і цілковито вигаданим. Паша Ангеліна, на відміну від її сестер та низки інших псевдо-ударниць, була явищем унікальним для свого часу. На жаль, невідповідність її ідеалів прагматизму більшовицької тоталітарної держави стала основою драми її особистого життя.

Між тим, як десятки молодих дівчат щиросердно захопившись ідеєю жіночого трудового походу, самовіддано працювали на тяжких суто «чоловічих» виробництвах, не лише пересічні односельці, а й керівний склад колгоспів був не готовий до розвитку руху трактористок. Широко рекламована пресою33 акція підготовки трактористок без відриву від виробництва в центрі її виникнення – Старобешевському районі – буксувала не на жарт. У дописі «Забыли о выковывании женщин-трактористок» йшлося про відвертий саботаж голів колгоспів, внаслідок якого в П. -Киреївській МТС почали навчання 37 дівчат, а продовжили 23, у В. -Каракубській з 14 дівчат не займалася жодна. Незважаючи на наближення зими, для трактористок не створювалися елементарні побутові умови: будки не ремонтувалися, спецодяг не видавався34. Типове ставлення до жіночої ініціативи відображене в дописі Д. Ляшенко «Заважають стати стахановкою»35. Дівчина з українським прізвищем жалілася на керівництво грецького радгоспу «Сартана» (Ст. Карань), яке відправило її навчатися до Кара- кубського навчального комбінату на річні курси трактористів та комбайнерів. Скінчивши їх із відзнакою, дівчина повернулася до радгоспу та, замість підтримки чоловіків-керівників, наразилася на мовчазний бойкот. «С первых дней мне по акту сдали трактор «ЧТЗ» №2, требующий по изношенности частей капитального ремонта, на что было мной, заведующим мастерской тов. Хабах и инженером тов. Воробьевым составлена дефективная ведомость. Однако, заведующий мастерской насильно навязует мне негодные части для ремонта моего трактора». Отож, мрії комсомолки стати стахановкою розбилися під тиском реальних життєвих обставин.

Тим дивніше, що жінки в таких умовах спромагалися демонструвати справжній трудовий героїзм. Наслідки виснажливої праці ударниць перших п’ятирічок досі не оцінені. В місцевій пресі тиражувалася