Особливості повсякденного життя доби Великого Терору в національних районах

Не гребували окремі жінки й іншими методами позбавлення від небажаних дітей. «На поселке Эсхар вблизи станции обнаружен труп ребенка. Убийца-мать – работница совхоза «16 лет Октября» [... ] незамужняя, 22 лет»48.

На межі 30-40-х рр. жодна з селянок, навіть ударниця, не відчувала себе захищеною. Будь-який поступок жінки міг стати предметом загального обговорення та засудження. П’ятикласник міг написати до газети і «поставити на вид» провиненій матері49. Не лише щоденне виробниче життя, а й рутинне приведення до ладу обійсть і побілка хат перетворюються на пункти договорів соціалістичного змагання50. Перенесення приватного життя в площину суспільного стало універсальною знахідкою більшовиків, яка значно полегшила «перевиховання» несвідомих селян за рахунок залучення фактору суспільного засудження, яке залишалося найпотужнішим фактором регулювання життя селянського соціуму.

Доноси на всіх та вся ширилися шпальтами районної преси. Ф. Зімба повідомляв, що Ф. Ремхе з 15 тракторного загону колгоспу «Незаможник» самовільно «зняв з трактору один кранік, внаслідок чого у загоні сталося велике незадоволення». Не менше засудження викликав і бригадир Герман, який своєчасно не відреагував на проступок тракториста51. Останні сторінки газет рясніли – для цього була створена рубрика «Короткие сигналы» – повідомленнями про халатність конюхів, вагарів (сплять, замість того, щоб міряти зерно), обліковців (не підраховують трудодні) 52, табельників («табельщик Лазарев «занят». Он ежедневно на велосипеде отвозит в поле и привозит обратно свою жену»53) тощо. Школярі «стучали» на вчителів, дитробітників та... батьків. – Чотири учні Старогнатівської російської неповної середньої школи повідомляли, що в ній відсутні культурні розваги («нет культурных развлечений шашек, шахматов, биллиардов и т. д. «), а в день 20-ї річниці Робітничо-Селянської Червоної Армії та Воєнного флоту в школі не було урочистого зібрання та художньої частини.

Наприкінці 30-х рр. відбувся передостанній сплеск формальної активності атеїстичних організацій. 15 лютого 1938 р. у кінотеатрі Ст. Карані відбулася конференція войовничих безбожників. На думку організаторів конференції атеїстична робота була не на висоті свого призначення. В районі залишалося доволі багато людей, які перебували «під впливом релігійного дурману, не тільки пересічні колгоспники, а й бригадири та ланкові, які мають у своїх квартирах ікони»55.

У таку само тінь, як і релігійна, уходила суто етнічна складова духовного життя народу. Національне, як таке, невпинно витіснялося на периферію повсякденного суспільного життя. Нечасті згадки про національну специфіку знаходимо в замітках про культурні заходи. Зокрема, в звіті про олімпіаду художньої самодіяльності в с. Ст. Карань (11 вересня 1938 р.). Серед типового для часу набору культурних розваг – декламації творів «На границе», «Застава», виконання пісень «Песня о Сталине», «Если завтра война», «Тачанка» тощо – схвальні відгуки про виконавців грецьких танців Сагірова, Синенка, Новожилову. «Добре виступив також гурток національних танців, в якому приймали участь виключно старики й старенькі»56. Все ж, зважаючи на національну специфіку, журі вирішило відправити на обласну олімпіаду ансамбль пісень та танців у складі 60 осіб, гурток виконавців грецьких танців (7 осіб) та драматичний гурток з п’єсою «Під дикою яблунею».

В 1938 р вперше за багато років сільські школярі легально готувалися до Нового року з новорічною ялинкою – репетирували пісні, вірші, танці – з надією постояти ближче до прикрашеної лісової красуні та «діда-мороза». Пісні цілком відповідали духу епохи – «Песня о Сталине», «Ну как не запеть», «Если завтра война»57. Для селянських дітей, на відміну від їхніх однолітків з Москви, Харкова, Києва тощо, це були нові яскраві враження. Приємних свят у селі лишилося вкрай мало. Навіть демонстрація звукового фільму у селах була великою культурною подією, на яку сходилися люди з сусідніх сіл. «Человек с ружьем», «Дети капитана Гранта», «Юные коммунары» засівали молоді голови новими враженнями, думками, естетичними стандартами, які перекреслювали традиційні уявлення й стереотипи.

Втім, не все було гладко. Лишалися й такі анклави етнічної самобутності, в яких загрузали хитромудрі вигадки більшовицьких ідеологів. Такими, зокрема, були створені наприкінці 20-х рр. циганські колгоспи. У своїх спогадах І. Стріонов згадував про один із них – «Нове життя» з Володарського району на Сталінщині. Колгосп складався з мешканців окраїни м. Володарськ – переведених на осілість циган. Головою колгоспу на зборах одноголосно обрали «колишнього» барона табору (це тепер можна стверджувати, що фактично табір вимушено мімікрував під радянський спосіб життя). Об’єднання отримало від держави довгостроковий кредит для закупівлі коней, корів, сільськогосподарського реманенту. На відміну від оточуючого населення, цигани-колгоспники у вихідні дні не працювали ні за яких обставин, на ці дні у них були свої плани. – Зазвичай вони пробавлялися на маріупольському базарі, де підробляли ворожінням, діти, не соромлячись, жебракували (!), а дорослі цигани міняли і навіть продавали (!) колгоспних коней. Володарський РК КП (б) У дійшов висновку, що виховна робота серед селян-колгоспників «кульгає» й вирішив виділити для колгоспу парторга-українця. В один з вихідних днів парторг вирішив схопити колгоспників «на гарячому». «Цыгане догадывались, что парторг обязательно приедет за ними на базар, и решили сыграть с ним злую шутку. Взрослые цыгане занимались своими делами на базаре, где присутствовали десятки тысяч людей, а пацанов своих расставили часовыми на окраинах базара, чтобы те проследили за появлением парторга и сообщили взрослым цыганам. Вдруг на базаре цыгане подняли крик: «Наш парторг приїхав!» Базарные люди заинтересовались, что за цыганский парторг, и хлынули за цыганами к машине парторга. Парторг Гаркуша подъехал к базару, а там уже стояла группа цыган в ожидании его. Как только он вылез из кабины, цыгане схватили его и начали качать (подкидывать вверх и ловить) с криками: «Наш парторг! Наш парторг!» Парторг Гаркуша с помощью двух подошедших к машине милиционеров освободился из рук своих колхозников, сел в кабину рядом с шофером и укатил в Володарск, забыв даже и о том, зачем он приехал. Приехав в Володарск, не заезжая в свой колхоз «Нове життя», Гаркуша прямым сообщением подъехал к райкому партии и отказался от обязанностей цыганского парторга»58.

Специфічно проходили в колгоспі звичайні для радянської реальності політінформації. За для залучення на них політрукам доводилося йти на хитрість – роздавати дармове куриво. Тільки таким чином «колгоспників» можна було заманити до клубу. З неприхованим задоволенням І. Стріонов описував свою першу вдалу політінформацію: «... Клуб был набит цыганами-колхозниками и колхозницами, подростками, и все курили. В клубе поднялись тучи дыма, сквозь густоту которого трудно было различать людей (хорошо, что я сам был из курящих, а то можно было бы задохнуться от дыма). В таком чаду я начал рассказывать о революции и Ленине. Один из цыган, старик с бородой, сидевший на подоконнике (мест не хватило), спросил меня: «Товариш, чого ж Ленін так рано помер?» Я объяснил тяжелые условия жизни В. И. Ленина, скитание его по тюрьмам и ссылкам, ранение его жидовкой Фанни Каплан и др. Тот же старик-цыган, немного подумав после моего ответа на его первый вопрос, спросил: «От бачиш, Ленін швидко вмер, а чого ж Сталін не вмирає?» Не дожидаясь ответа на свой вопрос, он поднялся с места и, зареготав: «Го-го- го... «59 Чи були дієвими ці політінформації, чи можна взагалі їх було вважати політінформаціями, чи виховували райкомівські пропагандисти циган, чи останні намагалися отруїти останніх чадним газом, питання залишається відкритим. Тим не менш, своє ставлення до цивілізаційних потуг самі колгоспники висловили пізніше – взимку 1941 р. З’явившись до голови райвиконкому, голова колгоспу, виждавши момент, сказав, що має доручення від колгоспників, які хочуть перейменувати колгосп. На питання голови РВК про нову назву відповів: «Вони хотять назвати « Даремною працею». На межі 1940-1941 рр. колгосп припинив своє існування – довідавшись по циганській пошті про очікувану нацистську навалу, колгоспники кинули свої обійстя й виїхали вглиб Росії.

До свого логічного кінця потроху наближалася й ідея аграризації єврейства в її радянській тоталітарній версії. Втім, наприкінці 30-х рр. єврейські національні райони, які на відміну від решти національних не ліквідовувалися в установленому законодавством порядку, все ще планомірно розбудовуються. Серед згадуваних пресою передовиків Сталіндорфського, Калініндорфського та Ново-Златопільського районів ще доволі багато єврейських прізвищ. Райони зміцнюються як у господарському, так і в побутовому відношенні. Сталіндорф зв’язують брукованим шляхом з Павлопіллям60, щорічно відзначається день народження Ш. Алейхема, організовуються радянські виховні акції, зокрема, 12 червня помпезно проводиться день радянського стрільця: у ньому беруть участь п’ ять стрілецьких команд61. Попри показні акції чимдалі в житті населення єврейських районів лишається все менше особливого, суто національного.