Освітня діяльність і педагогічні погляди Григорія Сковороди

Багато сторінок своїх творів Г. Сковорода присвятив питанням дружби між людьми, союзу, за його словами, «сродных душ». Дружба, на його думку, повинна бути щирою і відвертою, бо «нема нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог.., немає нічого більш отруйного від удаваного друга», робить висновок Г. Сковорода. Найкраща дружба зміцнюється у спільній праці, вважав він. І коли до нього звернувся із запитанням М. Ковалінський, з ким йому товаришувати, учитель відповів, що найкраще шукати друзів серед чесних і працьовитих людей, а ці якості, як правило, притаманні простим людям. Адже між морально зіпсованими людьми, вважав він, не може бути справжньої дружби, «бо як гниле дерево не склеюється з іншим, гнилим деревом, так між негідними людьми не виникає дружби» [7; c. 14].

Велику увагу приділяв просвітитель естетичному вихованню засобами музики, яка повинна бути обов'язковою складовою освіти. То ж не дивно, що сам Г. Сковорода все своє життя не розлучався з музичним інструментом, чергуючи свої бесіди і проповіді з грою на сопілці або співом. Дбаючи про естетичний розвиток учнів, він навчав їх гри на органі, флейті та сопілці, організовував на лоні природи заняття хору.

Будучи сам прекрасним педагогом, Г. Сковорода професію вчителя вважав найгуманнішою і найпотрібнішою людям. У багатющій епістолярній спадщині просвітителя є багато цінних думок про педагогічну працю. В одному з листів до М. Ковалінського він писав, що справа вчителя, вихователя велична і благородна: «Так, мій найдорожчий Михайле, це не тільки велика річ, але й найве-личніша... Якщо велика справа панувати над тілами, то ще більша керувати душами... Якщо важливо лікувати тіло, то чи не найважливіше разом з тілом зберігати і душу людини цілою, здоровою, незіпсованою?».

Вчителя Г. Сковорода порівнював з дбайливим садівником, який, активно втручаючись у природний хід розвитку вихованця, веде його наперед наміченим шляхом. Професію вчителя порівнював також і з лікарською, бо вважав і вчителя і лікаря служителями природи, які не повинні бути пасивними. Адже і той,, і той мають дбайливо оберігати людину від різних негативних впливів та обставин, стежити, щоб її розвиток відбувався правильним шляхом. Ось чому Г. Сковорода писав: «Учитель й врач – несть врач й учитель, а только служитель природи, единственная й врачебницы, й учительницы».

Для того, щоб педагог добре виконував свої обов'язки, він сам повинен мати «сродность» до педагогічної діяльності, бо праця вчителя лише тоді буде успішною, коли вона для нього є джерелом радості, щастя і насолоди. Коли ж професія вчителя не відповідає можливостям і здібностям людини, то вона не лише не приносить їй морального задоволення, а й завдає великої шкоди вихованцям [4; c. 14].

Учитель повинен любити науку і прищеплювати цю любов своїм учням: «Долго сам учись, если хочешь учить других», – бо справа навчання і виховання вимагає особливих знань. Тут доречно сказати і про те, яку велику роль у спілкуванні з учнями та в їх навчанні Г. Сковорода відводив слову, яке, на його думку, зможе допомогти в розкритті суті явищ, у засвоєнні знань. Добре слово, на думку Г. Сковороди, сіє в серці вихованця любов, радість і мир, зле слово «розливає жовч», зміїну отруту, мучить душу.

Вчитель повинен безперервно самовдосконалюватись, а для цього він має бути нерозривно пов'язаним із народом, бо саме в народній педагогіці зможе знайти відповіді на корінні питання навчання і виховання. Ось чому просвітитель критикував існуючу практику використання іноземних наставників та гувернерів у привілейованих сім'ях. Іноземні педагоги були, на його думку, далекими від культури, мови, історії та традицій народу і тому не могли сприяти формуванню повноцінної особистості. У творах «Благородний Еродій», «Убогій Жайворонок» та в «Байках Харківських» він нещадно і надзвичайно влучно викрив порочність «педагогічних систем», запроваджуваних найнятими іноземними вихователями, і показав, що «терерваки», ці колоритні типи «малоросійського дворянства», як і мавпи – «пишеки», історично приречені [9; c. 48].

Сам Г. Сковорода у своїй учительській діяльності завжди стояв на позиціях народності виховання. Не випадково після звільнення його з Харківського колегіуму він повністю віддається просвітницькій роботі в масах народу.

Отже, педагогічна спадщина Григорія Сковороди, гуманіста і демократа, палкого поборника суспільного прогресу, є життєдайним джерелом, з якого черпатиме наснагу не одне покоління.

 

 

Отже, педагогічні погляди Г. Сковороди тісно пов'язані з його етичними і соціальними поглядами. Він захоплювався гуманізмом античного світу, завжди високо ставив людину. Мета виховання, на думку Сковороди, заключається у формуванні мислячої, освіченої, чуйної людини шляхом самопізнання. Він цінує силу духу і силу думки людини. Силу духу дає їй наука, яка повинна проникати в народ. Сковорода наголошував: «Кожен повинен пізнати свій народ і в народі пізнати себе». Філософ протестував проти позбавлення трудящих освіти. В своїх творах «Благородний Еродій» та «Убогий жайворонок» він висміював дворянсько-аристократичне виховання. «Правильне виховання криється в природі кожного народу, як вогонь і світло невидиме заховані в кремінці». Виховання має бути загальнодоступним, безплатним. Основним принципом виховання Сковорода вважав врахування природних здібностей людини та її природжених індивідуальних нахилів. Для розвитку здібностей, закладених в людині, потрібно навчити її керувати своїми силами. Саме тому великого значення він надавав вправам: «Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись».

З творів Г. Сковороди постає образ учителя, принципами якого були любов і повага до особистості учня, гідність наставника, безкомпромісність, чесність, служіння добру: «Долго сам учись если хочешь учить других».

Народний мудрець висловив думку щодо залежності почуттів від діяльності людини, від її праці. Він рекомендував батькам і вихователям якомога раніше виявляти в дитини її нахили і прилучати до відповідної діяльності.

Однією з важливих категорій його етичної концепції виступає працьовитість. Філософ вважає працю основою людського життя. Працю за покликанням, «сродну працю», він заповідає нащадкам. Розвиток початкової, середньої і вищої освіти в Україні у XVIII ст. позначений певними зрушеннями – освіта набула світського і реального характеру, хоча переважну більшість навчальних закладів контролювала та «опікувала» «церква.

У результаті проведення загальнодержавних реформ були відкриті нові типи навчальних закладів, які готували різнопрофільних фахівців, розпочалась спеціальна підготовка педагогічних кадрів.

Значно розширився зміст навчання, удосконалилися методи навчально-виховної роботи, збільшилась кількість навчальної і методичної літератури. У школах утверджувались прогресивні риси тогочасної педагогіки.

 

 

1. Бурлака Я. І., Руденко Ю. Д. Історія педагогіки України:. витоки, пошуки, проблеми // Рідна школа. – 1992. – № 1. – С. 34

2. Грушевський М С. Про українську мову й українську школу. – К. : Знання, 1991. – 48 с.

3. Грушевський М. С Ілюстрована історія України. – К., 1990. – 524 с.

4. Гусак М., Л. Мартіросян. історія педагогіки України: Посібник для студентів. – Луцьк: Видавництво ВДУ, 1996. – 164 с.

5. Дорошенко Д. І. Історія України в 2-х т. Т. 1, Т. 2. – К. : Глобус, 1991.

6. І. В. Козубовська. Формування особистості в педагогічній спадщині Г. Сковороди // Початкова школа. – №5. – 1996. – С. 40-42.

7. Історія педагогіки /За ред. М. С. Гриценка. – К. : Вища школа, 1973. – 468 с.

8. М. Д. Ярмаченко, Н. П. Калениченко. Питання освіти та виховання у творчій спадщині Г. Сковороди // Початкова школа. – №12. – 1995. – С. 4-6.

9. М. Г. Стельмахович. Г. Сковорода і народна педагогіка // Початкова школа. – №1. – 1996. – С. 46-50.

10. Педагогічні ідеї Г. С. Сковороди / За ред. Д. Г Дзеверіна. – К. : Знання, 1972. – 264 с.

11. Полонська-Василенко Н. Історія України: в 2-х т. Т. 1, 2. – К. : Либідь, 1992.

12. Розвиток освіти і педагогічної думки на Україні / За ред. М. Д. Ярмаченка. – К. : Вища школа, 1991. – 592 с.

13. Сковорода Г. Сродность к богословію. // Повне зібр. творів, у 2-х т. – К. : Знання, 1973. – т. 2.