Перехідна економіка у країнах, що розвиваються

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є; модель масового роздержавлення і приватизації; модель колективного роздержавлення і приватизації; модель зовнішнього власника; змішана модель роздержавлення і приватизації; модель соціально орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково – у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах СРСР. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж, частка якого становила 44, 8%, ваучерний метод – 23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство – 22, 4%, відкритий аукціон – 10, 5%, безкоштовне передавання майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам – 8, 1%, відкритий конкурс – 8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств – 4%. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (реституція), передавання частини власності державним кооперативам. Для реалізації цих методів держава виділила 40 млрд. чеських крон (із загальної суми кредитних ресурсів у 400 млрд крон) [7, 187].

Процес ваучерної приватизації у цій країні почався з інвентаризації державної власності. За період 1991-1997 рр. на купонні аукціони були виставлені акції майже 1500 підприємств балансовою вартістю 355 млрд. крон. Упродовж першої хвилі приватизації підприємства запропонували для продажу за купони понад 60% акцій, а в ІПФ (інвестиційний приватизаційний фонд) населенням було інвестовано до 72% інвестиційних талонів купонних книжок. Проте дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності, тоді як ІПФ – майже 40%. З погляду інфраструктури ринку ІПФ є одним із її елементів, який водночас окремий суб'єкт управління акціонерними компаніями, сформований на змішаній основі (з участю державних та недержавних структур).

Кожен громадянин Польщі мав змогу отримати і використати державний кредит у сумі приблизно 100 млн злотих для створення власної справи, який необхідно повернути протягом 20 років, а відповідно до «Карти перетворень форм власності», прийнятої в 1992 р., процес роздержавлення і приватизації має охопити майже 55% народного господарства. Наприкінці 1996 р. «Універсальний сертифікат на акції» у фізичній формі на пред'явника отримали 95% громадян, а його ринкова вартість приблизно у 8 разів перевищувала номінальну. Ці сертифікати у 1997 р. обмінювались на акції 15 національних інвестиційних фондів, які як акціонерні компанії на першому етапі роздержавлення і приватизації управляли понад 500 підприємствами з активами, що становили до 10% загальнонаціональних активів країни. Контроль над цими фондами здійснюють іноземні банки та представники Польщі (зокрема, банкіри). Менша частка роздержавлених і приватизованих підприємств залишалась у власності держави (25%) та була передана працівникам (15%). Стратегічними інвесторами за цих умов стали національні інвестиційні фонди.

У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному громадянину приватизаційного сертифіката на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств. Але внаслідок багатьох причин і передусім дій уряду приватизаційні сертифікати знецінились, а соціально-економічне відчуження ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії – 10 тис. крб. (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб.). Проте приватизаційний сертифікат не перетворився на справжній цінний папір (як це було в Чехії), а відтак значна частина їх у фіктивних трастових компаніях, штучно знизилася вартість майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення відбувалось 27 разів). Унаслідок цих та інших причин приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн., в Росії – нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа «чорною», а в Чехії – «народною».

Свідченням кланово-номенклатурного характеру приватизації в Україні є те, що держава за свою власність вартістю 331 млрд крб. (або згідно з курсом карбованця на початок 1992 р. 550 млрд дол.) за весь період приватизації до початку 2003 р. отримала 6 млрд грн., або приблизно 1% від реальної вартості державного майна, тоді як в Угорщині за значно менші обсяги роздержавленого майна отримано майже 13 млрд дол. Академік НАН І. Лукінов справедливо зазначав, що вітчизняна приватизація «проводилась на формальних демократичних принципах і цінно-паперової чехарди, фактична «приватизація» і розтранжирування державного майна мафіозно-спекулятивними структурами ніякого економічного пожвавлення не принесли». Головний ідеолог реформ А. Гальчинський також змушений був визнати, що внаслідок ринкової трансформації сформувалася «спотворена за своїм змістом система відносин власності, значна частина яких на тіньових корумпованих зв'язках».

Основними засобами приватизації створеної працею багатьох поколінь державної власності були:

- штучне заниження вартості та доведення багатьох рентабельних підприємств до банкрутства та їх продаж наближеним до влади кланово-олігархічним структурам. Так, п'ять теплових електростанцій були продані ВАТ «Донбасенерго» за 207 млн грн., тоді як залишкова балансова вартість цих електростанцій становила понад 1 млрд грн. ; пакет акцій ВАТ «Росава» було продано за 4, 2 млн грн., а їх номінальна вартість становила майже 103 млн грн. ;

- надання права реалізації