Перехідна економіка у країнах, що розвиваються

Інтелект нації відображають нині передусім патенти, ліцензії тощо як концентрація об'єктів інтелектуальної власності.

Одним з першочергових заходів для створення інтелектуальних інституційних структур є прийняття науково обґрунтованих законодавчих актів. Наприклад, у США сферу інноваційної діяльності регламентують більше 400 нормативних документів лише на федеральному рівні. Щоб сформувати таку правову базу в Україні, необхідно насамперед визначитись з технологічною моделлю суспільного виробництва на близьку та віддалену перспективи – перші десятиліття третього тисячоліття. Технологічна модель охоплює дані про перспективи розвитку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці; зменшення питомої ваги технологічного способу виробництва, основаного на ручній та машинній праці; характеристику основних параметрів перспективних технологій, що виникають на базі фундаментальних відкриттів (лазерні, плазмові, мембранні та ін.). Їм властива маловідходність, зростання продуктивності у десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

Невід'ємними складовими майбутньої моделі технологічного способу виробництва є перспективи розвитку науки, техніки, предметів праці, використовуваних людьми сил природи (використання ядерної та термоядерної енергії), працівника та процесу праці (інтелектуалізація, збагачення змісту тощо). В Україні такою моделлю не аргументовано названа інноваційна, хоча реальних передумов для її втілення не створено, про що свідчить те, що частка виготовлених у 2002 р. нових товарів становила всього 0, 1%, що приблизно в 100 разів менше, ніж у розвинутих країнах, а економічне зростання у 2003 р. досягнуто здебільшого за рахунок експортних галузей паливно-сировинної групи.

Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни в людині економічній (людині-працівнику і людині-власнику) і у товарі робоча сила. Оскільки її носієм все частіше стають найкваліфікованіші працівники, тобто робоча сила стає інтелектуально та інформаційно-насиченою, то її відчуження від власності на засоби виробництва і створений продукт дещо послаблюється, набуває якісно нової форми, а його традиційні форми модифікуються і певною мірою заперечуються [12, 106].

  

 

З усієї сукупності відмінностей, якими відрізняється сучасний капіталізм від капіталізму середини 50-х років XX ст., найважливішими, крім зазначених вище, є:

- зменшення частки державної власності на засоби виробництва в економіці, що найяскравіше виявилось у політиці роздержавлення, в тому числі приватизації за одночасного зростання частки одержавленого ВВП, а також послаблення адміністративних методів управління економікою;

- інтенсивна інтернаціоналізація економіки, транснаціоналізація капіталу [3, 196].

Західні економісти процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризують як приватизацію. Це зумовлено тим, що у західній економічній літературі розмежовуються лише дві форми власності (державна і приватна), державна ототожнюється із суспільною. Таке спрощене бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки, яка призводить до хибного тлумачення тих процесів, що відбуваються з державною власністю як у постсоціалістичних, так і у розвинутих капіталістичних країнах.

Роздержавлення – процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або її сім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).

Оптимальний розмір державної власності на засоби виробництва має в середньому становити 30-35% загальної власності, а у розвинутих країнах ця частка була значно меншою, що зумовило такі основні причини роздержавлення і приватизації:

- посилення суперечностей та неефективності кейнсіанських методів регулювання економіки (до яких безпосередньо належала і державна власність) і відповідно певне посилення монетаристських важелів;

- надмірне використання адміністративних важелів, яке у західній економічній літературі асоціювалось із державною власністю;

- штучно занижена фінансова рентабельність розвитку державних підприємств внаслідок проведення ними промонополістичної політики цін (заниження на товари і послуги державного сектору та завищення на продукцію великих монополістичних, у тому числі олігополістичних, підприємств, які продають її державним підприємствам) ;

- виконання державною власністю певною мірою загальнонаціональних функцій (зменшення рівня безробіття, послаблення циклічних коливань економіки тощо), що також знижувало економічну ефективність державного сектору і давало підстави для його критики з боку фінансової олігархії;

- прихід до влади консервативних сил монополістичного капіталу в деяких найрозвинутіших країнах (США, Великобританії, Німеччині та ін.), які традиційно виступають проти державного підприємництва й активного втручання держави в економіку.

Механізм роздержавлення і приватизації також залежить від стану економіки в кожній із країн, характеру політичної влади, життєвого рівня населення та інших чинників.

Наприкінці 70-х – у 80-ті роки у кількох розвинутих капіталістичних країнах пройшла перша хвиля приватизації (яка переривалась в окремих країнах націоналізацією) деяких галузей промисловості, підприємств, банківської сфери. Першим провів приватизацію компанії залізничного транспорту «Конрейл» уряд США. У 1987 фінансовому році, що починається у жовтні, адміністрація країни отримала від передавання у приватну власність державної власності приблизно 8, 5 млрд дол., що становило до 1% очікуваних надходжень у сумі 850 млрд дол. Це найбільша програма приватизації, яка передбачає перехід до приватних власників (насправді до колективної капіталістичної власності) електроенергетичних систем, аеропортів, нафтопромислів, залізниць, охорони здоров'я. Програма приватизації в Японії охоплює продаж акцій державних компаній залізничного транспорту, авіаліній, тютюнової промисловості, телефонно-телеграфного зв'язку. Уряд має намір отримати загалом до 820 млрд дол. У