Перехідна економіка у країнах, що розвиваються

ТНК намагаються перемістити екологічно шкідливі й трудомісткі галузі промисловості у країни, які стали на шлях інтенсивної індустріалізації, розвинуті країни вдаються до дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, активно впроваджують політику «ножиць цін» тощо. Це призводить до кризи заборгованості, викачування значної частки національного багатства з країн, що розвиваються. З часу створення COT (1995) країни, що розвиваються, скоротили митні тарифи вдвічі, а розвинуті – збільшили їх, внаслідок чого перші втратили понад 130 млрд дол.

Для звільнення від неоколоніальної залежності ці країни мають об'єднати свої зусилля для здійснення експорту паливно-енергетичних та сировинних ресурсів і ліквідувати диктат міжнародних монополій у процесі ціноутворення; домагатися списання зовнішніх боргів; нарощувати випуск готової продукції; зменшувати і ліквідувати тягар гонки озброєнь; здійснювати індустріалізацію та аграрні перетворення; готувати національні кадри; проводити демократичні, політичні та соціальні реформи тощо [9, 186].

 

 

Такі тенденції значною мірою зумовлені теперішніми закономірностями розвитку кожного з основних елементів економічної системи, а саме продуктивних сил, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, відносин власності (в економічному аспекті) та базисних елементів господарського механізму.

Тенденції розвитку системи продуктивних сил здебільшого детерміновані особливостями сучасного етапу НТР, зокрема інформаційної революції. У перспективі система продуктивних сил удосконалюватиметься внаслідок виникнення в ній якісно нових елементів, збагачення зв'язків між елементами та між елементами і системою загалом. Головною продуктивною силою і надалі буде людина, але її творчі здібності, освіта, кваліфікація, моральний і психологічний стан розвиватимуться і поліпшуватимуться, внаслідок чого посилюватиметься синергічний ефект. Реальною загрозою такому розвитку подій може бути глобальна екологічна криза.

Техніко-економічні відносини характеризуватимуться поглибленням усуспільнення виробництва та праці, передусім на інтернаціональній основі. Такі відносини розвиватимуться переважно через інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, що поряд з іншими формами суспільного поділу праці (розвитком спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва) посилюватиме роль безпосередньо суспільної форми виробництва, позаринкових зв'язків. Техніко-економічні відносини надалі еволюціонуватимуть на основі дії закону суспільного поділу праці. Після четвертого суспільного поділу праці відбудеться п'ятий – відокремлення управлінської діяльності від інших видів людської праці. Шостим суспільним поділом праці може стати відокремлення духовного виробництва від матеріального та інших видів нематеріального багатства. Найважливішим елементом духовного багатства стане розвиток усіх сутнісних сил і збагачення інтелекту людини і нації.

З огляду на це економічні зв'язки та відносини будуть все меншою мірою пов'язані з виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ і послуг, а більшою – з діяльністю щодо розвитку особистості людини, об'єктів духовного багатства. Тому зростаюче значення набиратиме затрачена на розвиток особистості людини праця, яку здійснюватимуть вчителі, вихователі, викладачі різних навчальних і виховних закладів. Кількість зайнятих виробництвом матеріальних благ може і надалі зменшуватися.

Технологічний спосіб виробництва розвиватиметься внаслідок зростаючої автоматизації виробничих процесів, «безлюдних підприємств», застосування принципово нових, немеханічних форм матерії – фізичної, хімічної, біологічної, практичне використання Космосу, наприклад перенесення у космічний простір екологічно шкідливих видів виробництва. За цих умов, а також за усвідомлення людством загрози екологічної кризи, формування повноцінного екологічного мислення може послабитися антагонізм між людиною та природою, а отже, і деградація особи як біосоціальної істоти.

Розвиток організаційно-економічних відносин відбуватиметься шляхом зростаючої демократизації відносин управління (менеджменту), втілення передового досвіду в організацію виробництва і праці, поширення і вдосконалення маркетингових досліджень, пов'язаних з позаринковими формами зв'язку.

Для відносин економічної власності буде характерним зростання плюралізму форм власності, зумовлене ускладненням системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто технологічного способу виробництва) загалом і кожного їх елементу зокрема. З'являтимуться нові форми інтегрованої міжнародної власності на базі одиничного, часткового та загального поділів праці. Цілісність таких відносин власності неможлива без домінування однієї суспільної форми розвитку продуктивних сил – державної власності на певні об'єкти (засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути та ін., передусім значну частку національного доходу), але з постійним посиленням демократичного змісту, її розвиток зумовлений дією закону одержавлення капіталістичної економіки. Така тенденція спостерігається і в останні два-три десятиліття, незважаючи на спроби урядів багатьох країн зменшити частку державних витрат у ВНП. Деякі західні науковці прогнозують абсолютне переважання державної форми власності.

Так, американський економіст В. Беквіт стверджує, що у 2200 році у США держава володітиме 90% всієї реальної власності. Аналогічної точки зору дотримується Р. Хейблоннер, який вважає, що ринковий механізм і приватна власність будуть істотно або повністю замінені державною власністю та державним управлінням. Такі прогнози видаються безпідставними, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють її на майбутнє, не враховуючи дію закону заперечення заперечення (кожна наступна, розвинутіша форма власності не повністю, а діалектично заперечує попередню) [7, 197].

Прогнози цих економістів ґрунтуються майже на повному запереченні корпоративної (монополістичної) власності. Очевидно, що державна власність в найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав, а оскільки сучасні продуктивні сили все більше переростають межі окремих країн, посилюється інтернаціоналізація технологічного способу виробництва,