Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (066) 185-39-18
Вконтакте Студентська консультація
 portalstudcon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Поняття та види форм держави

Тип роботи: 
Курсова робота
К-сть сторінок: 
31
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Курсова робота на тему:
 
"Поняття та види форм держави"
 
План
Вступ
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВИ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ
1.1. Поняття форми держави та її структура
1.2. Республіканська форма державного правління
1.3. Монархічна форма державного правління
РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
2.1. Унітарна форма державного устрою
2.2. Федеративна форма державного устрою
2.3. Поняття та ознаки конфедерації
РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО (ПОЛІТИЧНОГО) РЕЖИМУ
3.1. Недемократичні політичні режими
3.2. Демократичні політичні режими
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
 
Актуальність теми дослідження. Кожна держава, як і будь-яке інше суспільне утворення, має бути певним чином організована, побудована, сформована, а здійснення нею влади має відбуватися певними способами, методами.
У сучасній теорії держави категорія «форма держави» є однією з найважливіших понять. Розглядаючи державу, як складний суспільний феномен, необхідно знайти поняття, яке давало б уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким поняттям є категорія «форми держави».
Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами й цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається ним.
Метою дослідження є з’ясування поняття та видів форми держави. Відповідно до зазначеної мети завданнями дослідження є:
визначити поняття форм держави: форми державного правління, форми державного устрою, форми державного (політичного) режиму;
проаналізувати ознаки форм держави;
охарактеризувати особливості здійснення державної влади у державах з тими чи іншими формами державного правління, державного устрою, державного (політичного) режиму.
Предметом дослідження курсової роботи є форми держави як способи її існування та функціонування.
Об’єктом дослідження виступають науково обґрунтовані теоретичні підходи стосовно форм держави, а також правові основи функціонування держав з відповідними формами державного правління, державного устрою, державного (політичного) режиму.
Методологічна основа дослідження. Курсова робота ґрунтується на використанні загальнонаукових та спеціальних методів юридичної науки, зокрема на вимогах об’єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ правового характеру.
Під час написання даної роботи були використані різноманітні літературні джерела: нормативно-правові акти, посібники з теорії держави і права, статті періодичних наукових видань.
Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел.
Вступ містить визначення актуальності теми дослідження, мету та завдання, об’єкт та предмет дослідження.
В першому розділі розглянуто структуру форми держави та поняття і види форми державного правління.
Другий розділ присвячений характеристиці форм державного устрою.
В третьому розділі курсової роботи проаналізовано демократичні та недемократичні політичні режими.
У висновках висвітлено основні положення з теми курсової роботи, одержані в результаті проведеного дослідження.
 
РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВИ ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ
 
1.1. Поняття форми держави та її структура
 
Форма держави – це спосіб організації та функціонування державної влади на базі прямих і зворотних зв’язків гілок влади з населенням [4, с. 23].
Уже з давніх часів у Стародавньому Сході і в Стародавніх Греції та Римі у дослідників державно-правових явищ виникла потреба щодо визначення поняття, яке було б достатньо єдиним і давало б загальне уявлення про основні характеристики тієї чи іншої держави, про основні шляхи здійснення в ній державної влади. Таким широким поняттям стала категорія «форми держави», але в нього в різні часи різними дослідниками вкладався різний зміст.
З давніх часів найбільш відомою класифікацією була та, яку дав Аристотель. Він поділяв форми держави відповідно до двох ознак: а) кількість тих хто править (один, декілька, багато), б) у чиїх інтересах (кого, скільки) здійснюється правління.
У Новий час питання про форму держави пов’язане насамперед з іменем Ш. Монтеск’є, який під формою держави вказував ті чинники, що визначають методи здійснення державної влади.
На цій основі він визначав такі конкретні форми держави: 1) республіканська  як форма держави, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якості, як доброчинність і рівність; 2) монархія; 3) деспотія.
Отже під формою держави Монтеск’є розумів лише те, що у сучасній науці називається державним (політичним) режимом.
Ж. -Ж. Руссо розумів форму держави як структуру організацію вищих державних органів і на цій основі він виділяв:
1) монархію – форму держави, в якій владу здійснює одна особа;
2) аристократію – в якій владу здійснює невелика група осіб;
3) демократію – в якій владу здійснюють всі члени суспільства.
Як ми бачимо, беручи за основу визначення форми держави ознаки вищих органів держави, Ж. -Ж. Руссо як форму держави визначав ту категорію, яка в сучасному правознавстві називається формою правління.
Категорія «форми держави» є однією з найдавніших із понять державознавства. Вона має констатувати сукупність певного кола загальних ознак і взаємозв‘язків що характеризують державу як суспільний феномен. Найбільш значущі ознаки держави, які в своїй сукупності розкривають найважливіші характеристики форми держави, об'єднуються в такі групи:
1) Ознаки, що характеризують порядок організації і взаємодії вищих органів державної влади і управління. Сукупність цих ознак називається формою державного правління.
Цікаво, що дослідники Царської Росії і перших разів післяжовтневого періоду визначали форми держави виключно за ознакою форми правління, на основі цього вони називають кілька можливих державних форм:
а) деспотія – форма при якій формально не існує державних органів, що сприяли б монархові у здійсненні його суверенної влади;
б) самодержавство – юридично існує орган який сприяє монархові у здійсненні його суверенної влади (наприклад Державна Рада, Рада Міністрів);
в) дуалістична монархія – політику уряду визначає монарх (так звана конституційна монархія у вузькому значенні слова) ;
г) парламентська республіка – політику уряду визначає парламент;
д) парламентська республіка – політику уряду визначає парламент;
е) президентська (або дуалістична) республіка – політику уряду визначає президент;
є) представницька – безпосередня республіка – здійснення суверенної влади народу сприяє парламент з остаточною законодавчою владою;
ж) безпосередня республіка – здійснення суверенної влади народу сприяє рада з законодавчими формами.
Ми бачимо, що при всій складності і заплутаності класифікація не виключає ще й перехідні, змішані і навіть «замасковані» державні форми. За такого підходу, що зосереджує увагу тільки на питаннях організації і діяльності вищих органів державної влади, не враховуються інші важливі характеристики держави, як-от: державний устрій і державний режим. Тому викладена точка зору не може бути визнана основною щодо визначення форми державного правління.
2) Ознаки, що характеризують територіальний устрій держави та відповідну організацію державних органів, насамперед співвідношення держави як цілого з її складовими частинами. Ця сукупність ознак розкриває форму державного устрою.
3) Ознаки, що розкривають форми і методи здійснення державної влади.
Сукупність цієї групи ознак характеризують державно-правовий режим.
Отже, форма держави – поняття складне. Воно характеризує державу з погляду історичних у ній форми правління, державного устрою та державно-правового режиму. Формі держави завжди має відповідне правове закріплення. Всі її елементи (форми правління, державний устрій та державний режим) мають правову основу – вони фіксуються в конституції, законах і підзаконних актах. Але слід мати на увазі, що зміст правових настанов не завжди відповідає дійсному характеру існуючих відносин. Як уже зазначалося, в юридичній літературі існують і інші думки щодо змісту категорії «форми держави». Згідно з одним змістом форма держави зводиться лише до характеристики форми правління (так звана форма держави у вузькому значенні слова). Інші під формою держави розуміють сукупність форми правління та територіальної організації держави без урахування державного режиму. Але ці думки не знаходили широкої підтримки у дослідників. Слід зазначити, що поняття форми держави, як певної структури, не означає механічної, довільної сукупності елементів що її утворюють. Форма держави відображає єдність, взаємообумовленість об’єднаних в ній елементів, в результаті чого виникає нова якість, яка не властива жодному з цих окремо взятих елементів.
 
1.2. Республіканська форма державного правління
 
Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.
Республіка – це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборчі органи.
Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну, дисциплінарну).
Республіки як форми правління виникли і функціонували ще в стародавньому світі і мали, як правило, аристократичний характер (Спарта, Рим) ; в Афінах була демократична республіка. В середні віки існували республіки-міста: Венеція, Новгород та інші. В Україні існувала козацька республіка в період Запорозької Січі і національно-визвольної війни в ХVII столітті до об'єднання України з монархічною Росією.
Республіки як форми правління почали інтенсивно виникати після буржуазних революцій у ХVI-XVII столітті і є домінуючою формою правління в сучасний період. Сьогодні усі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська. Їх назви у певній мірі умовні, разом із тим кожна з них має свою специфіку.
Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій республіці президент формує і очолює уряд, є головою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Ірані, Аргентині, Швейцарії, Венесуелі.
Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави-президента і уряду – виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем‘єр-міністр. Наприклад Італія, ФРН, Греція.
Напівпрезидентська, або змішана – це така республіка, коли президент – глава держави, обирається народом, як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фінляндія, Україна, Індія, Франція, Російська Федерація. Важливу роль у змішаній республіці відіграють політичні партії.
Вони беруть участь у формуванні органів державної влади і органів місцевого самоврядування і здійснюють вплив на діяльність цих органів [5, с. 23].
 
1.3. Монархічна форма державного правління
 
Монархія – це така форма державного, при якій повноваження верховної влади належать одній особі – королю, султану, царю, шаху, імператору. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належить монарху за власним правом, опираючись на силу. Влада монарха передається, як правило, у спадщину і необмежена в часі (безстрокова). Це створює інститути правлячої династії. Іноді монарх може обиратися. За свою діяльність монарх не перед ким не звітується і не несе юридичної відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.
Всі монархії поділяються на обмежені і необмежені.
Необмежені монархії – це такі монархії, в яких влада монарха ніким і нічим не обмежується. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити владу монарха. До них відносяться деспотична монархія і абсолютна монархія.
Деспотична монархія – така монархія, коли монарх обожнюється, визнається божеством, хоча здійснює деспотичний жорстокий режим. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході (Стародавній Китай).
Абсолютна монархія – така монархія, коли влада монарха ніким не обмежена. Вона досягла свого розквіту в епоху феодалізму. Наприклад Царська Росія, а у наш час – Саудівська Аравія, Марокко, Кувейт, Оман. До 1996 року у «чистому» вигляді абсолютна монархія існувала в Султанаті Оман, де не було ні конституції, ні парламенту. Парламенту там немає і зараз, хоча в 1996 році султан дарував Конституцію [4, с. 23].
В останнє століття найбільш поширеним є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх – глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.
Дуалістична монархія – це така форма правління, коли монарх – глава держави – сам формує уряд і призначає прем’єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи – монарх і уряд на чолі з прем‘єр-міністром. В ній можуть існувати й інші вищі державні органи, зокрема судові.
Теократична монархія – це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.
Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом – главою держави існує дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917р., Польщу в XVII-XVIII ст.
 
РОЗДІЛ 2. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ
 
2.1. Унітарна форма державного устрою
 
Проста (унітарна) держава – єдина держава, що не містить в собі державних утворень, які користуються певною самостійністю, а поділяються на адміністративно-територіальні одиниці. До ознак унітарної держави відносять наявність:
а) єдиної системи державних органів;
б) єдиної системи законодавства;
в) система оподаткування;
г) єдиного громадянства;
д) єдиної загальнодержавної символіки;
Форма державного устрою характеризує поділ території держави на політико-територіальні (республіки, штати, землі, володіння) та адміністративно-територіальні (області, провінції) одиниці, взаємовідносини між цими одиницями та між ними та державою в цілому.
В теорії держави розділяють просту і складну форму державного устрою.
Складна держава – складається з політико-територіальних утворень, що користуються певною самостійністю. До такої форми держави відносять федерацію, конфедерацію, а деякі автори – імперію. Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус і рівні положення по відношенню до центральних органів. Вони можуть мати в своїй основі юридичні акти, які передбачають і закріплюють їх правові положення. Адміністративно-територіальні одиниці не можуть володіти будь-якою політичною самостійністю. Але в сферах господарства, соціально-культурних їх повноваження можуть бути достатньо широкими, які дозволяють здійснювати управління територією передбачаючи при цьому її особливості. Єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину державну приналежність. Ніякі адміністративно-територіальні утворення власної державності не мають і не можуть мати.
Для унітарної держави характерним є єдина система права. Її базу утворює єдина конституція – основний закон, норми якого використовуються на всій території держави без будь-яких поправок чи змін. Місцеві органи влади зобов’язані приймати і всі інші нормативно-правові акти, затверджені органами державної влади. В унітарній державі використовується єдина судова система, яка здійснює правосуддя на території всієї країни, керуючись загальними для всіх державних утворень нормами матеріального і процесуального права. Судові органи і всі інші правоохоронні органи, являють собою назву єдиної центральної системи. В унітарній державі використовується однакова система податків. Як правило, податки поступають в центр, звідки вони розподіляються в різні регіони, для подальшого забезпечення соціальних та інших потреб. В деяких державах взагалі відсутні місцеві органи та адміністративно-територіальні одиниці, використовуються незначними представниками центральної влади. В інших державах місцеві органи утворюються, але вони перебувають під контролем центральної влади. Право на самоуправління в автономних утвореннях дещо ширше, ніж у населення простих адміністративно-територіальних одиницях. Але самостійність автономії допускається тільки в межах, утверджених державною владою.
У дев’ятому розділі Конституції України «Територіальний устрій України» передбачено, що цей устрій базується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням історичних, соціальних, економічних, екологічних, географічних, демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій комплекс державно-правових норм, у цілому розділі Конституції, а також поточному законодавстві складає окремий конституційно-правовий інститут, значення якого за умов становлення України як суверенної держави істотно підвищується. Його зміст складає сукупність норм, що закріплюють політико-територіальну організацію української держави, правове положення держави в цілому й Автономної Республіки Крим зокрема, підстави їх відносин і розподіл їхніх повноважень.
Конституція України встановлює, що Автономна Республіка Крим має власну Конституцію, яку приймає Верховна Рада України не менше ніж половиною від конституційного складу парламенту України. Зазначено, що нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і рішення Ради Міністрів республіки не можуть суперечити Конституції і законам України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України. Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення і постанови. Правосуддя у республіці здійснюється судами, що входять до єдиної системи судів України. В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначено законом.
Україна – унітарна держава, що складається з Автономної Республіки Крим, 24областей, міст Києва та Севастополя. Ці міста мають спеціальний статус, що визначається законом України. У систему адміністративно-територіального устрою входять області, райони, міста, райони в містах, села і селища.
Адміністративно-територіальний устрій України – науково-обґрунтований поділ території України на певні частини, відповідно до яких створюється система місцевого самоврядування, що є підставою, поєднання всього народу у єдине ціле, у межах якого здійснюється територіальне верховенство держави.
Таким чином, до визначення предмета державного устрою України включається народ України як первинне джерело розподілу території Української держави на певні частини, вертикальну систему державної влади і територіальну побудову владної державної організації за вертикаллю відповідно до Конституції України та системи конституційно закріпленого адміністративно-територіального поділу держави [2, с. 14].
 
2.2. Федеративна форма державного устрою
 
Форма державного устрою характеризує поділ території держави на політико-територіальні (республіки, штати, землі) або адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, графства), взаємовідносини між цими одиницями та між ними і державою в цілому. Поділ її на певні частини здійснюється з метою найкращого управління суспільством.
В теорії держави розрізняють просту і складну форми держави: унітарні держави, федеративні держави та конфедеративні об’єднання.
Федерація – це постійний союз окремих суверенних держав, які утворюють єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федеральним органам. Федерація має особливу структуру державного механізму, вона створюється на відповідних угодах.
В літературі наводяться два різновиди федерації:
а) федерація заснована на договорі, суб’єкти якої суверенні держави, що зберігають за собою звичайний обсяг повноважень, аж до права виходу із федерації;
б) федерація заснована на автономії, суб’єкти якої державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення.
Федерація відрізняється від інших державних утворень такими юридичними ознаками:
наявність конституції в цілому і конституції у кожного з її суб’єктів, і відповідно, системи законодавства всієї федерації та системи законодавства у її суб’єктів;
існування громадянства як усієї федерації, так і громадянства її суб’єктів;
у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб’єктів.
Федерація є суб’єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав.
Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані. Вони можуть бути формально (юридично) визначеними, а фактично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відносяться США, Російська Федерація, ФРН, Канада. До останнього часу у світі існувало 18 федерацій, три з них розпалося: СРСР, Чехословаччина, Югославія.
Федеративна форма державного апарату є більш різноманітна, ніж унітарна. Кожна федерація має унікальні, специфічні риси. Але все ж таки можна виділити три риси, характерні для всіх федерацій.
Так на відміну від унітарної держави федерація в політико-адміністративному відношенні не являє собою єдиного цілого. Вони складаються з територіальних суб’єктів (членів) федерації і є союзною державою. Державні утворення, входячи в склад федерації, можуть не являтися державою в повному значенні слова тому, що вони не володіють повним суверенітетом, самостійністю і незалежністю по всіх питаннях внутрішнього і зовнішнього політичного життя. Ступінь суверенітету може бути різний. Виділяють коло питань, які не можуть бути вирішені без участі центральної влади. Але у всякому разі суб’єкти федерації набувають певну політичну самостійність, і це їх відрізняє від адміністративно-територіальних утворень унітарної держави.
У федерації є два рівні державного апарату: федеральний (союзний), республіканський (штати, кантони, землі). На найвищому рівні федеративний характер держави виявляється в утворенні двопалатного союзного парламенту, одна з палат якого виражає інтереси суб’єктів федерації (верхня). При її формуванні використовували принципи рівноправного представника незалежно від числа населення держави, всіх його регіонів. В федерації можуть також існувати державний апарат на місцевому рівні. У федерації функціонує правова система, побудована на принципі централізації та єдності. Принцип верховенства загальнодержавного закону над законом суб’єктів федерації являється всезагальним і необхідним для всіх видів федерації. Таким чином в рамках федерації діє федеративний закон, а також закон суб’єктів федерації. Суб’єкти федерації володіють правом мати власну судову систему. У федерації використовують двоканальну систему податків: федеральні податки і податки суб’єктів федерації. Як правило, зібрані податки поступають в загально-федеративну казну і потім частина їх використовується суб’єктами федерації.
Головне питання будь-якої федерації являє розгалужену компетенцію між союзом і суб’єктами федерації. Від вирішення цього питання залежить юридичне положення державних утворень і характер тих взаємозв’язків, які складаються між федерацією і її членами. Як правило, ці відносини визначаються в основному конституцією федерації і федеральними договорами. Тому федерація реалізується або конституційними або договірно-конституційними принципами.
Практика федеральних держав показує, що питання виконання федеральних і місцевих органів вирішується на основі трьох принципів:
принцип виключної компетенції федерації, визначення об'єктів регулювання, по яких тільки вона може приймати рішення, видавати нормативно-правові акти;
принцип спільної компетенції, визначення одного і того ж заперечення об'єктів регулювання як федерації, так і суб’єктів федерації;
принцип трьох сфер регулювання пропонує установлення федеральних можливостей, штатних, республіканських, земельних, кантональних та інших місцевих можливостей, віднесених до спільних компетенцій суб’єктів федерації;
Треба звернути увагу, що в практиці деяких федеральних держав (наприклад Росії) з'являються в такий спосіб розділення компетенцій між союзними державами, які входять до нього суб’єктами федерації. Разом з цим певний статус асоціації членів федерації використовують для юридичного прикриття бажання суб’єктів федерації вийти із складу федерації. В зв’язку з цим з'являється поняття про асиметричні федерації – різні політико-правові відносини між федераціями в цілому і її окремими суб’єктами.
Для функціонування федерації в її нових формах можуть бути використані чіткі розподілення обов’язків між федерацією і її суб’єктами, встановлення і закріплення компетенцій в договірних основах федерації. Інакше під загрозою опиняється цілісність і єдність держави. Надзвичайною формою федералізму може бути організація державних утворень на основі принципу « одна держава – дві системи».
Федерація ділиться на два види: національно-державну і адміністративно-територіальну. В основі національно-державної лежать національні фактори, і тому вони мають місце в багатонаціональній державі. Для такої федерації характерними являються республіки, які входять у федерацію, автономні форми держави. В основі адміністративно-територіальної федерації, як правило, включені економічні, транспортні, географічні та інші територіальні фактори. Важливішу роль мають історичні традиції, мовні та інші культурні фактори. Форма державного управління залежить від того, з якими державами вони вступають в зв’язки, на якій основі вони складаються, а також від того, якого виду зв’язків вони підтримують з іншими державами. Тому, що вступаючи у зв’язки з суб’єктами міжнародного життя для вирішення будь-яких питань, держава може часто поступатися частиною свого суверенітету, самостійністю, незалежністю, заради здійснення спільних і великих цілей.
За способом утворення федерації поділяються:
договірні (виникають на основі згоди, договору і утворюються, як правило «знизу») ;
конституційні (утворюються на основі прийняття конституції- утворюються головним чином «зверху») ;
договірно-конституційні;
За способом взаємодії федерації і її суб’єктів:
на основі союзу (США, СРСР – в минулому) ;
на основі автономії (Бельгія, Австрія, Індія, Венесуела) ;
За способом розподілення і здійснення особистих повноважень:
централізовані (Індія, Пакистан, Венесуела, Мексика, Аргентина) ;
відносно централізовані (США, ФРН, Австрія) ;
За принципом територіальності:
територіальний підхід (США, Індія, ФРН) ;
національний підхід (в минулому – СРСР) ;
взаємодія національно-територіального та територіальних підходів (Росія)
 
2.3. Поняття та ознаки конфедерації
 
Конфедерація – добровільне об’єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів законодавства, території, громадянства. Це нестійка форма об’єднання, що з часом розпадається, або перетворюється в федерацію.
Ознаки конфедерації:
відсутність загальних для всіх конфедерацій законодавчих органів;
відсутність загальних для всіх конфедерацій законодавства, громадянства, судової та фінансової системи;
рішення загально-конфедеративних органів для членів конфедерації не є обов’язковими, і їх невиконання не тягне за собою ніяких санкцій; наявність безумовного права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб’єктів.
Як ми вже зазначили, конфедерація створюється для досягнення певних цілей економічних, політичних, соціальних та інших. Ці цілі можуть бути як короткочасними так і довгостроковими. Так держави Європейського економічного союзу в своїй спілці дотримуються перш за все економічних цілей, при чому ці цілі відносяться до ряду постійних. Для досягнення поставлених цілей в конфедерації створюються необхідні органи управління.
Порядок вступу в конфедерацію і вихід з неї визначається державами, які входять до неї і засновані на принципі добровільності і ухвалення всіх її членів. Вихід із конфедерації має більш простий характер ніж вихід із федерації. Він може утворюватися на основі одностороннього волевиявлення, який має правову базу.
Суб’єкти конфедерації являються цілком самостійними державами, їх суверенітет стосується тільки тих сторін, діяльність яких стала предметом їх добровільного об’єднання. Співтовариство – це досить рідкісне, ніж конфедерація, та все ж таки менш організоване об’єднання держав, які мають загальні ознаки.
Ознаки, які сприяють їх об’єднанню стосуються, по-перше – економіки, по-друге  права, по-третє  мови, по-четверте  культури, по-п’яте  релігії. Але співтовариство – це не держава, а певне об’єднання певних незалежних держав. В основі співтовариства, як і конфедерації, може лежати міждержавний договір, установа, декларація, інші юридичні акти. Члени співтовариства – це повністю незалежні, суверенні держави, суб’єкти міжнародних відносин. В співтоваристві можуть утворюватися і наддержавні органи, але швидше всього, не для управління, а для координації роботи держави. Грошові маси, якщо вони потрібні для здійснення цілей, збираються в таких розмірах, які потрібні за підрахунками членів конфедерації.
Міждержавні утворення знають і таку форму, як співтовариство держав. В основі утворення, як правило, лежить міждержавний договір. Утворення являє собою ще одну перехідну форму до іншої державної організації суспільства. Воно в більшості випадків підсилює інтеграційні зв’язки держав, включені в об’єднання. В співтовариство можуть входити асоційовані члени – держави, які прийняли ті чи інші правила, які діють в співтоваристві. Порядок вступу в співтовариство і вихід з нього визначається членами товариства. Треба підкреслити, що федеративні і міждержавні об’єднання – конфедеративні, співтовариські форми – не потрібно розуміти догматично. В реальному житті ці форми можуть мати самий широкий спектр, давати такі співвідношення, як конфедеративно-федеральні, коли в одних обставинах між державами здійснюються федеративні, а в інших конфедеративні зв’язки.
В даному випадку теорія держави виділяє і розглядає найтиповіші, основні, ті які характеризують ті чи інші реальні форми утворення держави. Теорія держави передбачає, що в цій сфері, так як і в других політико-правових областях, діє ціла система різних факторів, тенденцій, які дають різноманітні й унікальні утворення національно-державних і адміністративно-територіальних форм.
Наприклад, такі утворення, як імперія – насильне об’єднання держав, для здійснення будь-яким способом завоювання, чи шляхом утворення іншого виду тиску. Разом із цим історія знає і добровільне, договірні входження деяких держав до імперії. Це здійснюється, як правило, тоді, коли народу цієї держави загрожує знищення (релігії чи мови), народ цієї держави бачить свій порятунок і захист в імперії.
 
РОЗДІЛ 3. ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО (ПОЛІТИЧНОГО) РЕЖИМУ
 
3.1. Недемократичні політичні режими
 
Форми державного устрою не можуть відповісти на питання, за допомогою яких способів, прийомів здійснюється взаємодія державної влади і населення, які відображаються в політичній сфері, дійсне співвідношення класових сил, які політичні статуси різних державних організацій, яку роль виконують фактичні органи держави по управлінню населенням, що мешкає на її території. На ці питання відповідає третій вид форми держави – політичний режим.
В цій характеристиці форми держави відображаються правові чи не правові способи здійснення влади, методи використання «матеріальних» додатків держави: тюрем, інших каральних установ, диктаторські чи демократичні прийоми впливу на населення, ідеологічний тиск, порушення свободи особи, захист прав громадянина, участь в управлінні народом, політичні партії.
Одним з видів виявлення виду політичного режиму є правова форма застосування тих чи інших способів здійснення державної влади.
Політичний режим, як правило, завжди являється політико-правовим режимом і цю обставину не можна забувати. Певні політичні режими завжди пов’язані з тим, в яких правових чи не правових формах він з’являється перед дослідником. Саме конкретна правова система в утриманні своїх правотворчих і правозастосовних актах, в організації політичної і судової влади, в ролі армії та інших характеристиках дозволяє достатньо точно виявляти вид політичного режиму.
Нерозривні зв’язки політичного режиму і його правової форми, підкреслюється історичним аналізом і теоретичним обміркуванням в межах сучасного соціального значення, має наукові і практичні значення. За видом політичного режиму визначають і саму державу, її природу, оскільки політичний режим вміщує основні характеристики державного володіння.
Таким чином, вивчення методів і способів, з допомогою яких держава управляє людьми, які проживають на її території, визначається також об’єктивно необхідним для з’ясування форми (устрою) держави. Державний режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Державний режим – це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини та інших суспільних суб’єктів, відношення державної влади до правових основ діяльності її органів.
Державний режим поділяють на демократичний та антидемократичний. Проте В. Сухонос вважає, що поділ державних режимів на демократичні та недемократичні є не дуже коректним. Насамперед тому, що у цьому випадку демократія стає ідеалом, а держава з так званим антидемократичним режимом одностайно вважається якоюсь «Імперією Зла» [3, с. 11].
В умовах антидемократичного державного режиму при здійсненні державної влади значно обмежується, а то й зовсім усувається можливість реального впливу громадян та їх утворень на управління державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи. Різновидом антидемократичних державних режимів є авторитарний, тоталітарний, фашистський, расистський режими. Авторитаризм – визначається як державний режим, в умовах якого державна влада здійснюється конкретною особою (класом, партією) за мінімальною участю народу [3, с. 12].
Авторитарний режим може існувати в різних формах. Але при будь-якій формі авторитаризму державна влада реально не формується і не контролюється народом. Не дивлячись на те, що можуть існувати представницькі органи, реально вони ніякої ролі в житті суспільства не відіграють. Парламент штампує рішення, розподілені правлячою елітою на чолі з вождем чи групою осіб (олігархи). Реально життя в країні спрямовується правлячою елітою, яка себе не контролює законом, особливо в частині пільг і привілеїв. В її оточенні виділяють ще більш тісне коло людей, невелику групу вищих посадових лиць, виконуючи політичну владу. Тоді, коли формується управління державою в послідовності з воєнним чи державним переворотом, авторитарний режим встановлює владу. Це режим воєнної диктатури. В середині керівництва виділяється лідер, думка якого дуже важлива і впливова. Але сам він не може приймати рішення. Поради, рекомендації, рішення інших, обговорення того чи іншого питання зі всією командою стає для нього необхідним. І якщо навіть загальне рішення не задовольняє лідера, не називає його вождем, але він орієнтується на цю сильну особу. При режимі воєнної диктатури до влади, як правило, в ході державного перевороту приходять військові – представники армійських угрупувань, тих чи інших племен, національних структур. Цей режим являється, як показало ХХ століття, носієм прогресивних і реакційних тенденцій і традицій. Часто авторитарні режими в відносно «м’якій» формі здійснюються для проведення реформи, зміцнення держави, її цілісності, єдності, перешкоди економічного розпаду. В авторитарній державі управління здійснюється, як правило, централізовано. Використання насилля стає суттєвим для авторитарного режиму. Ось чому авторитарна держава не може існувати без опори на поліцейський чи воєнний апарат. Суд в такій державі – доповнюючий інструмент, оскільки широко використовується позасудовими методами насилля людей. Опозиція при авторитаризмі недопустима. Опозиціонери, як організації, так і громадяни, жорстоко караються. Влада використовує до опозиції законні і незаконні методи розправи. На сьогодні авторитаризм досить не рідкісний і зустрічається в багатьох країнах. Одним із видів авторитарного режиму являється деспотичний режим. Деспотичний режим був характерним для монархічної форми правління, а саме для абсолютної монархії, коли безмежна влада зосереджується в руках одного представника, визначеного як деспот. Деспотія як особлива форма держави була виділена ще давньогрецьким філософом Платоном. Цей режим характеризується крайніми мірами керівництва, повним беззаконням, відсутністю правових і моральних основ в управлінні. В деспотичному режимі домінує каральна, жорстока податкова політика по відношенню до народу. Психологічні основи деспотії також своєрідні: страх проходить через усі отвори в державі. Деспотія тримається на страху. Характеризуючи деспотію, Монтеск’є пише про те, що всі повинні відчувати щохвилинно, вічно підняту могутність державовладця. «Якщо цар хоча б на секунду опустить руки, якщо він не може негайно ліквідувати осіб, які знищують перше місце в державі, тоді все пропало, так як страх – єдиний початок цього образу правління – зник, і у народу немає більше захисника». Деспотичний режим зустрічається в основному в країнах Середземномор’я, Близького Сходу, в країнах Африки, Азії, Південної Америки словом, в країнах «азіатського способу існування», зустрічався в рабовласницьких утвореннях, деяких феодальних країнах. Він характерний для ранніх етапів розвитку людського суспільства. Тиранічний режим – також заснований на правлінні однієї особи. Однак на відміну деспотії, влада тирана встановлюється насильно, захоплення, часто зміщення законодавчої влади за допомогою державного перевороту. Тиранічний режим можна було спостерігати в полісах Стародавньої Греції, в деяких середньовічних містах-державах.
Тоталітаризм – на відміну від демократії характеризується абсолютним контролем держави над всіма сферами суспільного життя, абсолютною покорою людини політичній владі та пануючій ідеології [3, с. 11]. Тоталітарні держави – це фашистські держави, соціалістичні держави періоду «культу особистості». Тоталітарний режим характеризується, як правило, однією ідеологією, яка формується і задається суспільно-політичним рухом, політичною партією, правлячою елітою, політичним лідером, «вождем народу». Тоталітарний режим допускає правління тільки однієї політичної партії. В державному управлінні тоталітарний режим характеризується крайнім централізмом. Місцеві органи влади і управління стають простими виконавцями команд. Центром тоталітарної системи є вождь. Він оголошується самим мудрим, справедливим, який думає тільки про благо народу. Тоталітарний режим широко і часто застосовує терор по відношенню до населення. Фізичне насилля виступає як головна вимога укріплення і здійснення влади. Тоталітарний режим використовує поліцейський зиск. Тоталітаризм має і соціальні сили, які підтримують його. Тоталітарний режим виникає в кризових ситуаціях. Для фашистського режиму характерні опора на шовіністичні кола великого капіталу, злиття державного апарату з монополією, воєнно-бюрократичний централізм, який веде до зниження ролі центральних і місцевих представницьких закладів, ріст дискреційних повноважень виконавчого органу державної влади, об’єднання партій в профсоюзи з державним апаратом. При фашизмі виникає розподіл державно-правових і моральних цінностей, скорочуються каральні процедури, знищуються права і свободи особистості.
Фашистське право – це право нерівності людей перш за все за критерієм їх національного походження. В теперішній час фашизм в його класичній формі не існує. Але спалахи фашистської ідеології можна побачити в багатьох країнах. Фашистські ідеології при підтримці шовіністських, люмпенізованих шарів населення активно ведуть боротьбу за володіння державним апаратом, або в крайньому разі за участь в його роботі.
 
3.2. Демократичні політичні режими
 
Демократія в суспільстві й державі з’являється тоді, коли є її економічні, політичні, ідеологічні та державно-правові передумови [3, с. 11]. Власне демократичний режим – це один з різновидів державного режиму, заснованого на визнанні принципу рівності і свободи всіх людей, участі народу в управлінні державою. Надаючи своїм громадянам широкі права і свободи, демократична держава не обмежується тільки їх правовизнанням, тобто формальною рівністю правових можливостей. Вона забезпечує для них соціально-економічну основу і встановлює конституційні гарантії цих прав і свобод. В результаті – широкі права і свободи становляться реальними, а не тільки формальними. В демократичній державі народ є джерелом влади. І це не просто декларація, а фактичний стан справ. Представницькі органи і державні особи в демократичній державі, як правило, обираються. Критеріями виборів того чи іншого представницького органу є його політичні погляди, професіоналізм. Професіоналізація влади – відмінна ознака держави, в якій існує демократично-політичний режим. В основі діяльності народних обранців мають лежати і моральні основи, гуманізм. Демократичне суспільство характеризується розвитком асоціативних зв’язків на всіх рівнях суспільного життя. При демократії існує інституціональний і політичний плюралізм: партії, профсоюзи, народні рухи, масові об’єднання, асоціації, союзи, гуртки, секції, клуби об’єднують людей з різними інтересами і нахилами. Інтеграційні процеси допомагають розвитку державності і свободи особистості. Референдуми, народні ініціативи, обговорення, демонстрації, мітинги, збори стають необхідними атрибутами суспільного життя. Об’єднання громадян приймають участь і в управлінні справами держави. Суспільні органи беруть участь в розробці рішень, порад, рекомендацій, а також здійснюють контроль за виконавчою владою. Таким чином, участь народу в управлінні справами суспільства стає насправді масовим і іде по двох напрямах: вибори керівників-професіоналів і пряма участь в рішенні суспільних справ, а також контроль за виконавчою владою. Демократичне суспільство характеризується як рівність суб’єктів і об’єктів управління. Управління в демократичній державі здійснюється за волею більшості, але з врахуванням інтересів меншості. Тому прийняття рішень здійснюється шляхом голосування та використання методів узгодження при прийнятті рішень. На новий рівень піднімається система розподілу обов’язків між центральними і місцевими органами. Центральна державна влада бере на себе тільки ті питання, від вирішення яких залежить існування суспільства в цілому, його життєздатність: екологія, розподіл праці в світовому суспільстві, запобігання конфліктів. Інші питання вирішуються децентралізовано, в тому числі на рівні місцевої влади, місцевого самоврядування. В результаті цього знімаються питання про концентрацію, монополізацію влади. Зрозуміло, що в демократичному режимі існують свої проблеми: надмірне соціальне розшарування суспільства, часом своєрідну диктатуру демократії, а в деяких історичних умовах ці режими ведуть до послаблення влади, порушення порядку. Слід також мати на увазі, що демократичні режими утворюються насамперед в тих державах, де соціальна боротьба досягає високого рівня і правляча еліта змушена іти на поступки народу, іншим соціальним силам, погоджуватися на компроміси в організації і здійсненні державної влади.
Демократичний режим також знає різні форми, перш за все найбільш сучасний ліберально-демократичний режим. Ліберально-демократичний режим існує в багатьох країнах. Його значення таке, що деякі вчені думають, що ліберальний режим – це власне, режим здійснення влади в умовах існування цивілізації на певному етапі його розвитку, навіть фінальний підсумок, який закінчує всю еволюцію політичної організації суспільства, найбільш ефективна форма такої організації. Нові тенденції в розвитку цивілізації, прагнення особи втекти від екологічних, ядерних та інших катастроф породжують нові форми здійснення державної влади, наприклад, зростає роль ООН, появляються міжнародні сили швидкого реагування, але в цей же час зростають протиріччя між правами особи та нації. В теорії держави ліберальними називаються такі політичні методи і способи здійснення влади, які засновані на системі найбільш демократичних і гуманістичних принципів. Ці принципи перш за все характеризують економічну сферу взаємодії особи і держави. У співвідношенні особи і держави пріоритет зберігається за інтересами, правами, свободами особистості. Ліберально-демократичний режим заснований на ідеях і практиці народовладдя, системі розподілу влади, захист прав і свобод особи, при яких важливу роль відіграє судова влада. При цьому формується повага до суду, Конституції, правам і свободам інших індивідів. Принципи самоуправління і саморегулювання пронизують численні сфери життя суспільства. До ліберально-демократичного режиму належить ще два різновиди демократії. Це гуманістичний режим, який, зберігаючи всі цінності ліберально-демократичного режиму, продовжує і посилює його тенденції, ліквідовуючи його недоліки. Його правова форма орієнтується не в загальному на особистість, на індивіда, а на забезпечення здоров’я, безпеки, благоустрою, конкретний соціальний захист, підтримку конкретної сім’ї і особистого життя кожного члена суспільства. Людство – це ціль, а не засіб, – це головний принцип гуманістичного режиму. Висока соціальна і юридична захищеність, затвердження цінностей кожного людського життя – це обов’язки держави, які лежать в практичній діяльності всіх органів державної влади. Людство вже тисячоліття шукає найбільш вдосконалені форми державної організації суспільства. Ці форми міняються з розвитком самого суспільства. Форма правління, структура держави, політичний режим – це всі конкретні сфери, де цей пошук іде найбільш інтенсивно.
 
Висновки
 
На основі проведеного дослідження потрібно зробити такі висновки:
1) Форма держави – це сукупність найбільш загальних ознак держави, які зумовлені інституціональними і територіальними способами організації влади.
2) У категорії «форми держави» проявляються, по-перше, публічно-владні відносини, які дають змогу розглядати державу як об’єднання індивідів, рівномасштабне суспільству, засноване на обміні товарів і діяльності. По-друге, природа і організація публічної влади – це система установ, які здійснюють управління загальносуспільними справами. По- третє, таким чином виражається внутрішній територіальний устрій держави. Тому, традиційно вітчизняна теорія держави і права завжди виділяла форми держави як три основні взаємозв’язані блоки: форму правління, форму національно-державного і адміністративно-територіального устрою, політичного режиму. Якщо форми правління відповідають на питання про те, хто править, як править, здійснює державну владу в державному організованому суспільстві, то форма національно-державного і адміністративно-територіального устрою розкриває способи об’єднання населення на певній території, зв’язок цього населення через різні територіальні і політичні утворення в державі в цілому. Політичний режим пояснює – яким способом здійснюється державна влада в конкретному суспільстві, за допомогою яких прийомів і методів держава виконує свої соціальні призначення: забезпечує економічне життя, забезпечує порядок, захист громадян, вирішує інші загальносоціальні, національні, класові завдання.
3) До форм державного правління належать монархія і республіка.
Монархія – форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи – монарха, передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним).
Республіка – форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом), обраним населенням на певний строк.
Монархії поділяються на такі види.
Абсолютна – монарх не обмежений конституцією; здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; контролює правосуддя, місцеве самоврядування, тобто вся державна влада зосереджена в його руках (характерна для рабовласницьких і феодальних суспільств). Збереглася в первозданному вигляді (без конституції і парламенту) в одиничних країнах (султанат Оман). Сучасна абсолютна монархія, як правило, має і конституцію, і парламент. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу Парламенту, приділяється роль консультативної ради при монарху (Кувейт, Саудівська Аравія).
Конституційна монархія – влада монарха обмежена конституцією, він не може прямо впливати на склад і політику уряду, що формується парламентом і підзвітний йому; парламент здійснює законодавчу діяльність (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.).
Види республіки: парламентська, президентська, змішана.
Парламентська республіка – глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або більш широкою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина).
Президентська республіка – глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. Президент обирається непарламентським шляхом – прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Швейцарія, Іран, Ірак).
Змішана республіка – глава держави (президент) пропонує склад уряду (насамперед кандидатуру прем'єр-міністра), який підлягає обов'язковому затвердженню парламентом. Виконавча влада належить не лише президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент має вправо головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом (Україна, Фінляндія, Франція).
4) Формами державного устрою є унітарна та федеративна держави.
Унітарна держава – проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні одиниці, що не мають суверенних прав.
Федерація – складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають суверенні права. До форми державного устрою відносять також конфедерацію – тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
5) Формами державного режиму є демократичні та недемократичні політичні режими. Демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав і свобод людини. В умовах антидемократичного державно-правового режиму при здійсненні державної влади значно звужується, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та їх об’єднань на управляння державою, обмежуються або порушуються основні права людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи.
 
Список використаних джерел
 
  1. Конституція України від 28 червня 1996 року №254к/96-ВР // Відомості Верховної Ради України, 1996, №30 (23. 07. 96), ст. 141.
  2. С. Телешун. Поняття державного устрою України: проблеми теорії і практики. – 2000. – №6. – С. 14-19.
  3. В. Сухонос. Аналіз державного режиму: термінологія, класифікація та характеристику в постіндустріальну епоху // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – №12. – С. 10-13.
  4. Л. Лоха. Від монархії до республіки один крок? Довідкові матеріали до теми «Сучасні форми держави» // Історія в школах України. – 2004. – №4. – С. 23-26.
  5. Ю. Галай. Парламентсько-президентська республіка та політичні партії // Персонал. – 2006. – №7. – С. 20-23.
  6. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М. В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін. ; За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 432 с.
  7. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
  8. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А. Ю. Олійник, С. Д. Гусарєв, О. Л. Слюсаренко. – К. : Юрінком Інтер, 2001. – 176 с.
  9. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. Видання 5-те, зі змінами. Навчальний посібник. – К. : Атіка. – 2001. – 176 с.
  10. Теорія держави і права (опорні конспекти). Навч. пос. для студ. вищ. навч. закл. / Авт. -упоряд. Кравчук М. В. – К. : Атіка, 2003. – 288 с.
  11. Волинка К. Г. Теорія держави і права: Навч. пос. – К. : МАУП, 2003. – 240 с.
  12. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
Фото Капча