+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Курсова робота
К-сть сторінок:
28
Мова:
Українська
всієї епохи, він вивів українську мову на світовий рівень. Здається, що у його рядках відчувається стукіт зболеного серця. Слова, вихоплені з глибин відкритої і щедрої душі, промовляють до нас схвильовано й правдиво. Рішучий заклик до просвіти відчувається в рядках його творів, адже народ, не освячений у храмі науки, не має майбутнього. Шевченко справедливо вважав, що освіта повинна бути всебічною, підкреслюватись високою моральністю. Саме тих особливо засуджує Шевченко, хто, одержавши за кордоном освіту, знаючи іноземні мови, маючи навіть домашні театри, залишився по суті, жорстким кріпосником, тих, хто з-за кордону привіз «великих слів велику силу, та й більш нічого». [9; 258, 259]
Іва́н Я́кович Франко́ (27 серпня 1856р., с. Нагуєвичі, Дрогобицький повіт † 28травня1916, Львів) український письменник, поет, публіцист. Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862-1864). 1875 року закінчив Дрогобицьку гімназію (нині – Педагогічний університет). Восени 1875 р. Франко став студентом філософського факультету Львівського університету.
Перші літературні твори Франка – вірш «Народна пісня» (1874). Перший період творчості Франка визначають його політичні поезії, своєрідні народні гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора…» (1880) та ін.
У 1878 році, повернувшись з тюрми, Франко написав свою марсельєзу -
пісню “Товаришам із тюрми”, бадьорі інтонації якої закликали молодь до
масових виступів.
Обриваються звільна всі пута,
Що в’язали нас з давнім життєм:
З давніх брудів і думка розкута-
Ожиємо, брати, ожиєм!
І. Франко
Миха́йло Сергі́йович Груше́вський (17 (29) вересня 1866 р., Холм, нині Польща – †25 листопада 1934, Кисловодськ, РРФСР) – професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917-1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Михайло Грушевський виріс на Кавказі – спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. 4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. 1923 року був обраний академіком ВУАН. Працював професором історії в Київському державному університеті.
Як писав Михайло Грушевський, «заборони треба зняти і дати українцям повну свободу і спроможність розвивати своє письменство, своє життя громадське:
Треба горнутися до свого українського,
заохочувати до нього, розширювати
його всякими способами».
М. Грушевський
Ле́ся Украї́нка (Лари́са Петрі́вна Ко́сач-Кві́тка; 13 (25) лютого 1871р. Новограді-Волинському – †19 липня 1913, Сурамі, Грузія) – українська письменниця, поетеса, перекладач. Писала у найрізноманітніших жанрах: поезії, ліриці, епосі, драмі, прозі, публіцистиці. Дитячі роки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському (1871 -1879), Луцьку, в селі Колодяжне, що під Ковелем.
Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря». Саме цього року з'явився псевдонім «Леся Українка». Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов'янські мови (російську, польську, болгарську та ін.), а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний.
Творчість Лесі Українки стала однією з вершин художньої свідомості українського народу в його історичному поступі й водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів добра та справедливості, сповнена пафосом оновлення світу, свободи, гуманізму народів. Її вірші сповнені любові до простих людей, закоханості в українську природу, віри в щасливе майбутнє Батьківщини. Для поетеси нема нічого милішого за неньку Україну:
Ой чи так красно в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Леся Українка
Все їй любе: і зелений гай, і біленькі хатки, і місячне сяйво, і солов'їні співи. Але у серці поетеси панує «осінь холодная, осінь вільготна», бо не може вона забути про горе та лихо, що поселилися серед людей. Здається, що природа та народ існують у різних вимірах: у той час, коли ласкаве сонячне проміння осяває, зігріває землю, в житті українців панує зимовий холод лихоліття. [9; 282]
Володимир Кирилович Винниченко 14 (26) липня 1880р., – 6 березня 1951, Мужен, Франція) – український прозаїк, драматург, художник, а також політичний і державний діяч.
У народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те, вчителька переконала батьків, щоб продовжили освіту дитини.
Творчість В. Винниченка – це є яскравий літопис шляхів українського народу до незалежності у буреломному ХХ ст.. замовчуваний і фальсифікований упродовж півстоліття, письменник-новатор повертається до рідного народу всією багатогранністю свого непересічного таланту. Це дійсно митець європейського рівня. В. Винниченко розширив тематику, збагатив проблематику українського письменства. Письменник сміливо освоював гострі соціально-політичні та морально-психологічні колізії своєї епохи, черпаючи образи і сюжети з особисто пережитого у в’язницях.
Школа – це самосвідомість,
Це ліхтар, що освітить ту темноту,
Через яку ми загубили свою мораль.
В. Винниченко
Володи́мир Микола́йович Сосю́ра (6 січня 1898, Дебальцеве, Донецька область – † 8 січня 1965, Київ) – український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій.
Володимир Сосюра закінчив сільську школу і вчився в агрономічній. З дитячих літ працював на шахтах. Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. Основні джерела, якими живилася лірика Сосюри: народна творчість і твори Тарас Шевченка. Його стиль поезії був оригінальним, позначений класичною простотою вірша, співучістю і