+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Автореферат
К-сть сторінок:
30
Мова:
Українська
на плазматичні мембрани, порівняно з ізольованим веденням гідразину. Нами відмічено значне зростання концентрації відновленого глутатіону у даної групи тварин у печінці та плазмі. На наш погляд, це пов'язано з особливостями метаболізму етилового спирту. Як відомо (Хворостинка В. Н., Тесленко В. Г.), окиснення 1 молекули етанолу до оцтової кислоти супроводжується відновленням 2 молекули НАД у НАДН2, а концентрація відновленого глутатіону визначається співвідношенням НАДН2/НАД+ (Erden M., Bor N. M., 1984). Отже, це явище має компенсаторний характер і сприяє нормалізації співвідношення цих нікотинамідних коферментів, а з іншого боку – підвищує відновний потенціал глутатіонової системи. Активність глутатіонпероксидази за комбінованого введення етанолу та гідразину навпаки, знижувалась. Менш виражені зміни ми спостерігали відносно церулоплазміну. Концентрація ферменту на 1-у добу дещо зменшувалась, а в наступні терміни експерименту – зростала. Цим, можливо, і можна пояснити отримані нами результати хемілюмінесценції – показники у плазмі крові були значно нижчими, ніж у печінці, оскільки церулоплазмін є основним антиоксидантом плазми крові (Санина О. Л., Бердинских Н. К., 1986).
Однією з найбільш важливих захисних функцій печінки є детоксикація токсичних сполук ендо- та екзогенного походження. Біохімічною сутністю знешкодження переважної більшості токсинів є їх біотрансформація за участю мікросомальних монооксигеназ. Тому нами досліджено ступінь вираженості токсичного синдрому у тварин, уражених солянокислим гідразином та у поєднанні з етиловим спиртом, а також активність окиснювальних процесів у мікросомах печінки цих груп тварин.
Достовірним маркером важкості токсичного синдрому вважають вміст молекул середньої маси (Оськина В. В., Чекалина К. И., Габриэлян Н. И., 1987). У тварин, яким вводили солянокислий гідразин, цей показник у плазмі крові достовірно зростав на першу добу експерименту, на 27% перевищуючи рівень здорових щурів, а в наступні терміни зростання було не достовірним. Така ж тенденція спостерігалась і відносно іншого показника – еритроцитарного індексу інтоксикації, хоч зміни його були і більш вираженими. Поєднане введення гідразину з етанолом супроводжувалось значно інтенсивнішим зростанням показників інтоксикації. Так, концентрація МСМ перевищвала рівень інтактних тварин на 1-у добу на 45%, 3-ю – 36% і навіть до 7-ї доби показники не повертались до норми. Це свідчить про потенціювання токсичної дії цих обох токсичних агентів. Проведені нами дослідження (табл. 2) показали, що швидкість деметилювання ДМА мікросомами печінки отруєних гідразином тварин достовірно знижувалась на 1-у добу експерименту становлячи 76% від норми, а в наступні терміни показники хоч і були нижчими, проте це зниження було не достовірним. В дещо більшій мірі пригнічувалась активність гідроксилювання аніліну – достовірне зниження спостерігалось на 1-у та 3-ю доби експерименту (відповідно 74 та 79% від рівня інтактних тварин). Аналогічні зміни нами були отримані і при дослідженні тривалості гексеналового сну. При введенні солянокислого гідразину цей показник перевищував аналогічний у інтактних тварин на 50, 31 та 27% у відповідні терміни експерименту.
Поєднане застосування гідразину з етиловим спиртом мало значно інтенсивніший пригнічуючий вплив на стан окиснювальних процесів у мікросомах гепатоцитів. Так деметилазна активність становила на 1-у добу 63%, 3-ю та 7-у – відповідно 77 та 84% від норми. Активність гідроксилювання аніліну становила відповідно 54, 69 та 77%, причому зміни були достовірними по відношенню як до здорових тварин, так і тих, яким проводили ізольоване введення солянокислого гідразину. Наслідком пригнічення окиснювальних процесів є нагромадження недоокиснених продуктів, які, з одного боку, можуть активувати чи бути субстратами реакцій вільнорадикального окиснення, а з іншого – можуть спричиняти зміну рН в цитоплазмі гепатоцитів, що, в свою чергу, зумовлює пригнічення активності ферментних систем енергозабезпечення та стимулює активність лізосомальних протеаз з усіма наслідками цього процесу, основним з яких є ушкодження плазматичних та субклітинних мембранних структур.
Отримані результати свідчать, що ізольоване введення солянокислого гідразину лише на 1-у добу експерименту достовірно підвищувало в плазмі активність трансаміназ та каталази, а до закінчення експерименту ці показники приходили до норми. Це свідчить про незначний пошкоджуючий вплив гідразину на плазматичні мембрани. По відношенню до лізосомального ензиму – кислої фосфатази, нами були встановлені певні закономірності (табл. 3) : активність у печінці загальної фракції ферменту, який ми отримували шляхом руйнування лізосомальних мембран тритоном Х-100, достовірно зростала на протязі усього експерименту (223, 147 та 124% від норми у відповідні терміни експерименту). Проте, активність вільної фракції ферменту у цитоплазмі не зазнавала достовірних змін. На нашу думку, це вказує на компенсаторний характер зростання активності кислої фосфатази в лізосомах, проте пошкодження лізосомальних мембран за умови інтоксикації солянокислим гідразином не спостерігалось. Підвищення активності ферменту у плазмі також було не достовірним.
Більш виражені зміни в умовах гідразинової інтоксикації ми спостерігали у мітохондріях. Встановлено достовірне зниження активності кінцевого ферменту дихального ланцюга, дислокованого на внутрішній мітохондріальній мембрані – цитохромоксидази на 1-у та 3-ю доби експерименту, становлячи 49 та 64% по відношенню до здорових тварин.
Комбіноване застосування гідразину та етанолу призводило до більш суттєвих порушень. У всі терміни дослідження достовірно зростає активність АлАТ (169, 155 та 151% від рівня інтактних тварин), причому різниця достовірна як по відношенню до здорових тварин, так і до тих, яким проводилось ізольоване введення гідразину. Показники АсАТ підвищувались у меншій мірі, хоча на 1-у і 3-ю доби зростання було достовірним по відношенню до інтактних тварин. Ще значніше зростала активність загальної фракції