Постать i думки Євгена Чикаленка у контексті українського консерватизму

 

В. В. Масненко

Євген Харлампійович Чикаленко належить до провідних діячів українського руху останніх десятиліть ХІХ – першої третини ХХ ст. Проте, ще залишається досі не з’ясованою його суспільно-політична позиція, місце, яке він посідав у розвитку власне української політичної думки. Сучасні українські дослідники по різному визначають сутність суспільно-політичних поглядів та позиції Чикаленка. Так, Н. Миронець – як “помірковану ліберальну позицію” [1, 26]. Г. Басара-Теліщак вважає, що його впливова постать проглядалася за тими політичними силами, які “виражали праві ліберально-демократичні настрої” [2, 210]. Укладачі підручника з політології (Харків, 2001 р.) відносять Чикаленка до національно-ліберальної течії українського визвольного руху [3, 116]. С. Білокінь веде мову про монархіста Чикаленка, зауваживши при цьому, що, незважаючи на певні видозміни та еволюцію “політичне мислення Є. Чикаленка відзначається чіткістю й тверезістю” [4, 90]. Зустрічаються навіть такі дослідники, хто зараховує Євгена Харлампійовича до демократів чи до соціалістів. Зокрема Ю. Бойко вважає, що Чикаленко “своєю працею сприяв розвитку громадського руху в Україні на демократичних засадах” [5, 10], при цьому він “займав послідовно демократичні позиції і керувався виключно інтересами українського народу” [5, 13], Н. Токар характеризує його визначним діячем “українського соціал-національного руху, який боровся за демократичні права українського народу” [6, 44 – 45].

Проте, попри апріорне тлумачення світоглядних настанов, дослідники так і не спромоглися на їх адекватне визначення, тим більше переконливе пояснення. Запропонована розвідка розрахована на бодай часткове заповнення вказаної прогалини і пропонує поглянути на постать і погляди Є. Чикаленка у контексті становлення й розвитку українського консерватизму модерного часу. На нашу думку, саме до цього напряму він стояв якнайближче світоглядно й інтелектуально.

Почнемо із самопрезентації нашого героя. Тут можна однозначно констатувати, що себе Чикаленко виразно відносив до т. зв. “старших українців”. Хоча у сучасних дослідників є й інші варіанти його генераційної ідентифікації. Так, В. Шевчук вважає, що за системою своїх поглядів Чикаленко був ніби посередині між українофілами та українцями [7, 17]. Традиційно вважається, що це старше покоління представників українського національного руху другої половини ХІХ ст., на відміну від молодого покоління межі століть, відрізнялося меншою політизованістю, більшим зацікавленням суто культурницькою діяльністю. Водночас “старші українці” були безперечно, й менш радикально налаштовані. Звідси походив й автономізм Чикаленка, принаймні його політична позиція до подій 1917 – 1918 рр. не виходила за межі автономного устоюю України у межах Російської держави. Про себе і своє середовище він писав у 1912 р. так: “В дійсності ми “богданівці”, бо ми від самого початку відродження української свідомості далі автономії не йшли. Творці і сучасники “Історії Русов”, Кирило-Методіївське братство були автономісти-федералісти; Драгоманов і Грушевський у своїх працях раз у раз були автономістами, а не сепаратистами і з політикою Мазепи нічого спільного не мали” [8, 188]. Безперечно, у цьому тексті присутнє врахування певного “поточного моменту”, передусім, бажання створити певну дистанцію від звинувачень чорносотенних кіл. Однак насправді, тяжіння до автономізму, причому з посиланням на достатньо розлогу інтелектуальну традицію, може слугувати свідченням типово консервативної настанови автора.

Варто також відмітити думки сучасників, які фіксували величезну прив’язаність Чикаленка до традицій, як власне народних – етнічних, так і тих, що формувалися українським національним рухом. Цікаву інформацію у цьому сенсі дають спогади його доньки Г анни. Вона зокрема відмічала: “Велику силу він черпав у народній стихії, з якою був у близькім контакті... та ще в традиції, зв’язку з попередніми поколіннями працівників для національного відродження, який він раз у раз відчував і авторитет яких він визнавав, чи то “українофілів”, чи їх попередників. Із справжнім щирим пієтизмом чуття, не тільки розуму, ставився він до Шевченка, Драгоманова, Антоновича та Лисенка” [9, 351]. Вона ж згадує про патріархальні відносини у сім’ї Чикаленків, підтримування в родині народної традиції святкування Різдва, Нового року тощо [9, 340].

Цікаво, що ще у молоді літа Чикаленко виявляв своє несприйняття радикальних екстремістських дій, особливо коли вони стосувалися політичної сфери. Виявляється, що він заперечував силові дії проти російського самодержавства, до якого, як відомо, не мав жодних сентиментів. Зокрема, він негативно зустрів повідомлення про вбивство царя Олександра ІІ, про що й занотовував у своїх спогадах: “. Хоч я і не ставився тоді негативно до терору, але вважав, що цього царя не треба займати, бо він був дуже популярний серед усіх верств людности за визволення селян з неволі, за новий суд, земство та інші реформи” [10, 86].

Євген Харлапійович навіть у часи революції (а на його долю їх припало аж дві) : як 1905 – 1907 рр., так і 1917 – 1921 рр. досить послідовно відмежовувався від революційних настроїв та радикальних дій, різних виявів “революційних крайнощів”. Подібні звинувачення у його уяві виглядають не інакше, як “страшна історія”. Так, він занотовує у своєму щоденнику: “Майже те саме було в 1905 – 190б році зо мною. Адміністрація вважала мене за революціонера, певна була, що в мене нелегальна друкарня, що я привожу в Кононівку нелегальну літературу і т. под. ” [8, 31]. Усе ж тоді йому вдалося тактовним поводженням уникнути арешту.

В революції 1917 –