Постать i думки Євгена Чикаленка у контексті українського консерватизму

Крім того, Чикаленко однозначно негативно ставився до радикальних, вкрай революційних дій та осіб. Останні викликали у нього принципову недовіру як сили, що намагалися під час соціальних катаклізмів отримати особистий зиск: як під час революції, так і під час реакції. У “Спогадах” та “Щоденнику” наводяться непоодинокі приклади такої поведінки частини селянства.

Цікавою для визначення суспільно-політичного обличчя Є. Чикаленка є його саморефлексія висловлена у епістолярії. Так, у листі до А. Ніковського 16 липня 1917 р. він писав: “. Я, яко землевласник-поміщик, ніякого авторитету, ні по яким питанням, тут не маю; навіть ті селяни, що цікавляться національним питаннєм (два, три) і ходять до мене за інформаціями, втеряли у загала ввесь кредит. Очевидно, отак буде зо мною й в Київі; коли скажу що-небудь впоперек тому, що говорять всякі “товарищи”, то будуть мене обвинувачувать в “контр-революційних” аспіраціях.. Коли ж мене захоплють тут німці, то я рішив зостатись тут, щоб зберегти своє становище великоземельного поміщика, бо під німецьким володіннєм легше бути житись буржуям, як під россійським, а особливо коли я буду по званію “бувший поміщик” [12, 248].

Зрештою, він неодноразово висловлював жаль, що консервативна землевласницька верства – дворянство та шляхта залишилася ворожою до українського національного руху. Так, спілкування з представниками польської шляхти спонукало Чикаленка до розлогих роздумів над роллю цієї верстви у націотворенні. У “Щоденнику” (лютий 1909 р.) він занотовує ці міркування. Наведемо тут довше цитування, з огляду на важливість для розуміння нашої проблеми: “Дворянство, здається, ніде не грало великої ролі при відроджені нації. Принаймні у нас воно для цього нічого не зробило.. Дворянство, хоч з юних літ і живе переважно у селі, але воно не переймається інтересами народу, воно з пуп’янка тягнеться до службової кар’єри. Заможніші, родовиті елементи з пієтизмом поглядають до джерела всяких “милостей” (царських – упоряд.), марять про камер-юнкерство, камергерство, а дрібніші готуються до кар’єри повітової, губерніяльної. Раболіпіє нашого дворянства доведене до такого гидкого приниження, далі якого вже не можна йти. Не дивно, що наше дворянство не дало майже ні одного українського патріота, бо на цьому полі вони не могли сподіватися на “великія й богатыя милости”.. Навіть матеріально наше дворянство не підтримувало українського культурного руху, його піддержували раз у раз так звані “буржуа”, що самі або батьки їх вийшли з низів. Так само не сподіваюся я, щоб рух наш підтримала наша польська шляхта.. Трудно припустити, що вона принесе якісь жертви для українського руху, чужого їй або й ворожого. Вона ясно бачить, що коли український демос дійде до самосвідомости, то польським ілюзіям (про Річ Посполиту від можа до можа – В. М.) на Україні прийде край! ” [8, 53 – 54]. Проте далі Чикаленко пише, що варто придивитися до подальшого перебігу подій, що може розглядатися як свідчення певної надії на навернення консервативних верств до української справи.

Під час підготовки до виборів у Державну Думу (1912 р.) виборча техніка була так зорганізована, “що скрізь найбільшу силу мають великі землевласники (власне до яких і належав автор цих слів – В. М.), тобто дворяни, а це елемент, який за малими виїмками, ставиться до українства виразно вороже” [8, 213 – 214]. Водночас Євген Харлампійович намагався, по можливості, привертати до українства окремих представників землевласницької верстви. Зокрема, Івана Даниловича Яневського, таращанського дідича, який мав стихійну любов до українства, але у відродження української нації не вірив або, швидше за все, ніколи над цим не думав. Чикаленко доводив йому, що “рух наш ніколи не вмре, а коли й іде пиняво, то через те, що у нас нема буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або до польської культури, а народ зостався сам з своєю некультурністю. Рух наш держиться майже виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не повернемо, а треба покласти надію на буржуазію, що випливає наверх з народних мас” [8, 68 – 69]. Проте, все ж Чикаленко мабуть, сподівався на залучення дворянства, коли звертався до того самого Яневського.

Варто зауважити, що Чикаленко підтримував досить близькі стосунки з таким видатним представником та ідеологом консервативного руху, як В. Липинський. Припускають, що вони могли познайомитися ще наприкінці 1890-х рр. на зібраннях української громадськості у Марії Требінської у Києві. Пізніше активно контактували на ниві розвитку українського національного руху На