Постать i думки Євгена Чикаленка у контексті українського консерватизму

Як бачимо, у цій політичні комбінації визначна роль відводилася С. Петлюрі. Євген Харлампійович так пояснював свою позицію Лукасевичу (вже згаданий лист від 3 березня 1921 р.) : “. Треба тільки всім єднатися коло Петлюри, бо ліпшого нема; деякі історики тепер кажуть, що й Наполеон був геній, а потрапив з’єднати інтереси народу з аристократією і заставив всі кляси обороняти інтереси держави” [17, 239]. Знову типово консервативний імператив – об’єднання сил народу й аристократії для захисту держави.

В іншому листі (від 7 квітня 1921 р.) до того ж самого адресата Чикаленко деталізує своє бачення майбутньої політичної системи України. І знову вона була типово консервативною: “Обмежити владу монарха треба соймом, вибраним губернськими земствами, а не звичайним європейським парламентом (які вже скрізь збанкротували) ” [17, 242]. Тут же він пояснює свої ідеологічні та світоглядні розходження з позицією Липинського, нарікаючи останньому за пов’язання ідеї монархізму зі Скоропадським та з великоземельним панством. Натомість, Євген Харлампійович був переконаний, що “треба будувати мужицьку монархію у нас, як Норвегія, Болгарія, Сербія і т. д., тобто грос- бауеровську” [17, 243].

У вже згаданій програмній статті “Де вихід? ” (квітень 1921 р.) Євген Харлампійович фактично солідаризується з Хліборобами-державниками (УСХД) на чолі з Липинським у тій частині, що Українську державу може збудувати й захистити від сусідів тільки спадковий монарх. До аргументів останнього Чикаленко додає тільки те, що “справді, не можна збудувати й оборонити держави з республіканською формою там, де нема своєї національної буржуазії і майже нема інтелігенції і де 80% людності не може прочитати навіть виборчих списків” [22, 267]. Тому (знову згода з позицією Липинського), що “треба спішити поставити свого монарха в своїй державі, поки ще не настав всеросійський цар, до якого неминуче врешті приведе централістично- самодержавна комуністична влада, бо тоді Україна з московського комуністичного ярма знову попаде в московське царське” [22, 268 – 269]. Про перспективність ідеї Гетьмана-Монарха, на думку Чикаленка, свідчили й потужні монархістські настрої українського селянства. У зв’язку з цим він навіть покликається на спогади Д. Ярополка про те, з яким “побожним зацікавленням селяни на Україні допитувалися у галицьких стрільців – чи правда тому, що міже ними переховується царевич? ”. Однак, як вже зазначалося, Євген Харлампійович категорично відкидав можливість повернення на чоло Української держави П. Скоропадського. Цю роль міг виконати лише “якийсь варяг”, “якийсь чужоземний королевич”.

Щодо конкретної постаті “варяга” для побудови Української держави, то є всі підстави вважати, що Чика- ленко все більше схилявся до кандидатури В. Вишиваного (Вільгельма Габсбурга). Вочевидь не випадково навіть у тексті самої статті присутній, згаданий вище, сюжет про “царевича”, що переховувався між галицькими стрільцями. Зрештою, можна цілком погодитися з думкою сучасної дослідниці Т. Осташко, що політичний й суспільний контекст, який склався на той час, найбільш прийнятною постаттю робив ерцгерцога Вільгельма [23, 139]. Очевидно, такий варіант розвитку подій як цілком серйозний обговорювався і в колах російської монархічної еміграції. Не випадково навіть російська білогвардійська преса у Празі відгукнулася на статтю Чикаленка сентенцією, що фактично відображала українські настрої: “Габсбург ніколи не стане васалом Романових” [24, 31]. У таких умовах цілком прийнятним рішення для різних груп українських консерваторів було б досягнення порозуміння й домовленості. Чикаленко й намагався цього досягти шляхом переговорів із Липинським. Інформацію про цю спробу знаходимо у листі останнього до Андрія Білопольського від 2 вересня 1921 р. : “До мене приїздив Євг[ен] Харл[ампович] Чик[аленко] намовляти нас до спільної акції з Василем [Вишиваним], який тепер таку широку акцію задумує і в яку Євг[ен] Харл[ампович] вірить. Я йому відповів, що ми не можемо балакати про цю справу доти, доки Василь згідно даному ним слову, не помириться з [Павлом] Петровичем і не поведе своєї акції в порозумінню і контакті з нами” [14, 200].

Оскільки домовленості про спільну акцію не було досягнуто, то Євген Харлампійович надалі публічно не називав ім’я претендента на “український престол”. Це

продовжувало зберігати певну інтригу і породжувало найрізноманітніші політичні комбінації в емігрантському середовищі. Приватним же чином Чикаленко починає спростовувати практично всі ймовірні варіанти, у тому числі й щодо Вільгельма Г абсбурга. Так, у листі до Лукасевича від 4 листопада 1921 р. де він повідомляв про реакцію українських політичних угруповань на статтю, завважується й таке: “Один Вишиваний, може, був дуже втішений, бо думав, що він і є той варяг, якого я мав на думці, але певне, що й він образиться, бо я спільним знайомим вияснив, що я мав на думці англійського або шведського принця” [11, 245]. Така позиція Чикаленка, вочевидь, не випадкова, оскільки він зумисне лишав питання про українського монарха відкритим. У цьому ж листі він спеціально наголошує, що “по суті все воно рішиться не тут, на еміграції, а там... (тобто в Україні – В. М.) і, може, без нас”.

Подальшу перспективу розвитку української держави Чикаленко уявляв наступним чином: “А згодом, коли держава наша одіб’ється від Москви, устоїться, окріпне під монархом і коли весь народ навчиться читати виборчі списки, як по інших державах, привчиться до конституційної монархії, як наприклад в Англії, до виборчого права, призвичаїться до громадянського самоврядування, тоді внуки наші чи правнуки, може, й схотять подумати і за Українську Народню Республіку, а поки що треба подбати за монархії, без якої ми не матимем своєї держави і не об’єднаємо всіх українських земель в Соборну Україну” [22, 273].

Звісно, що ця чикаленкова концепція “варязького монархізму” викликала заперечення В. Липинського. Не зупиняючись на перебігу їхньої полеміки, лише зауважимо, що це була дискусія двох консервативних мислителів. Так, В’ячеслав Казимирович відкидав ідею Чикаленка про опертя на заможну частину селянства, оскільки вважав, що воно (селянство) “в своїй масі ніякої національної свідомости ще не має і не може мати”, крім того є “пасивною більшістю”, яка не здатна до самостійного націо- та державотворення. Творити державу може лише активна меншість, яка в свою чергу складається із двох частин: місцевої та зайшлої, яка “в одну національну цілість зливається” [16, 489 – 490]. Тому Липинський був переконаний, що “покликання” чужоземного монарха створить додаткові ускладнення в умовах і так досить непростого українського націо- творення, оскільки ще не були до кінця асимільовані “старі варяги” (велика частина еліти, яка ще не пристала до українського державотворення). Звідси він робив наступний висновок: “Основний проблєм дальшого буття або небуття Української нації полягає в тім, що з того матеріалу, який ми вже одідичили по нашій історії сотворити свою власну національну владу, настановити свого Монарха, завершити повну національну асиміляцію нащадків Варягів старих і в той спосіб твердо задовбити в голову всім Варягам новим, що Україною може правити тільки свій” [16, 478]. З цього зрозуміло, що заперечення й розходження мали не персональний характер, а зумовлювалися різним розумінням соціальних підвалин формування модерної української нації та побудови української держави.

У цілому консерватизм Є. Чикаленка мав глибоке народне коріння, пов’язане, очевидно, з його становим й етнічним походженням, що були підсилені соціальним і майновим станом. Ідеалом державного устрою для України, на його думку, була монархія, обмежена земським сеймом, з широко розвинутим місцевим самоврядуванням. Соціальною опорою він вважав заможне селянство, наділене достатньою кількістю землі. Саме ця верства могла вести ефективне господарство, становити основну частину армії, підтримувати державний апарат тощо. Іншим хліборобським верствам, у тому числі й дворянству, Чикаленко пропонував залишити певну земельну власність, необхідну для задоволення технічних та ринкових потреб. У цьому сенсі його настанови, очевидно, були значно адекватнішими до тогочасних українських реалій, більш заземленими, ближчими до його традиційної селянської складової, ніж, скажімо, до “пансько-хліборобської” як у В. Ли- пинського. Проте, також цілком зрозуміло, що чика- ленкове традиційно-консервативне бачення перспектив подальшого розвитку України було більше інтуїтивним, побудованим на “правді життя”, на особистому досвіді, ніж результатом суто науково-теоретичних розмислів.