Постать i думки Євгена Чикаленка у контексті українського консерватизму

Для характеристики Є. Чикаленка, як консервативного діяча важливою є та обставина, що він розглядався як один із кандидатів на роль очільника державного перевороту для усунення Центральної Ради та формування нового уряду (фактично – майбутнього Гетьмана) [19, 21]. Євген Хармапійович не прийняв цієї пропозиції, мотивуючи це низкою аргументів, які записав у своєму щоденнику від 15 квітня 1918 р. Серед них значився й такий: “Я великоземельний власник і аграрну реформу буду робить (на думці всіх) в інтересах свого класу” [11, 12]. Чинити цього він напевне і не хотів. Крім того, він, очевидно, не вважав за можливе займати цю посаду, для посідання якої треба було мати більш знатне родове походження.

Однак уже за Української Держави Чикаленко все ж не залишився осторонь від вироблення державної політики у земельному питанні. У травні 1918 р. В. Липинський звертався до Є. Чикаленка з проханням зайняти посаду міністра земельних справ, оскільки на його “імені помиряться і великоземельні власники, знаючи що я не допущу повного ограбування, погодяться і селяни, бо знають мене з моїх статей в “Раді”, як ворога латифундій” [11, 32]. Євген Харлампійович від міністерського портфеля відмовився, однак активно співробітничав з новою владою. Зокрема, він брав участь у роботі комісії, яка виробляла проект земельної реформи міністра земельних справ В. Леонтовича [20, 202]. Крім того, 16 жовтня 1918 р. під час кризи Кабінету міністрів, Національний союз пропонував Є. Чикаленка знову на посаду міністра земельних справ [20, 272].

Зрештою, можна з упевненістю стверджувати, що у межах вирішення аграрного питання Чикаленко постійно лишався на консервативних позиціях. Він органічно не сприймав соціалізацію землі, запроваджену аграрним законодавством Центральної ради, пізніше поновленого Директорією. Саме у цьому він убачав величезну шкоду національному державному будівництву: “Я все тверджу, що українську державність згубила соціалістична аграрна реформа. А цей закон зробив ворогом Української держави всякого, хто мав хоч невеликий клапоть землі, бо кому охота було обороняти ту державу, яка забрала в нього дурно його власність і зробила її державною? ” [21, 79].

Чикаленко жалкував, що Української держави гетьмана П. Скоропадського не підтримало українське громадянство та Січові Стрільці, а він, спершись на російських добровольцях та поміщиках, не зміг утриматися після революції у Німеччині [8, 389]. Чикаленко, проте, критикував й самого Скоропадського, характеризуючи його як “нерозумного, і не розвиненого політично, і нещирого”, “малоросійський старшина”, застосовував до нього досить дошкульне визначення “бывший человек”, вважаючи, що “у нього не стало здібностей до гетьманування”. Однак ця критика мала своєрідний, так би мовити, “внутрішньовидовий” характер, оскільки дозволяла відтінити особливості консервативної настанови самого Євгена Харлампієвича. Так, він докоряє політикам монархічного крила – В. Липинсь- кому, С. Шемету, О. Скоропису не стільки за співпрацю зі Скоропадським, а за те, що вони не спромоглися залучити до політичної боротьби масу дрібних сільських господарів.

Ці ідеї Євген Харлампійович докладно розвиває вже у емігрантський період життя. Так, у листі до Є. Лука- севича від 3 березня 1921 р. він окреслює свої розбіжності з Грушевським і Липинським: “... Один полетів безконечно наліво, а другий – направо. Один думає збудувати державу мужиками, а другий – панами, але ні одна держава не збудується на одному класі. Треба найти компроміс між цими двома класами, що я кажу завжди. Треба панам залишити бувший земський ценз, щоб вони могли провадити господарство для апровізації городів, для цукроварства і т. д., а решту землі розпродати селянам” [17, 237 – 238]. (Принагідно зауважимо, що Чикаленко даремно наголошував на відмінності своєї позиції у питаннях державотворення та землеволодіння від позиції Липинського, оскільки останній сам висловлював напрочуд подібні думки).

Тут же, на еміграції Євген Чикаленко виступив з ідеєю, що єдиним шляхом українського державотворення є утворення в Україні монархії з використанням уже існуючих династій, передусім англійської, шведської чи німецької. У листі до Є. Лукасевича від 16 березня 1921 р. Чикаленко інформує: “Липинському я довожу, що дійсно, Укр[аїнську] державу тепер може збудувати тільки автократична особа, але тільки не Скоропадський, за яким ніхто не піде” [17, 240]. Оскільки, на переконання Чикаленка, найбільшою популярністю в Україні користується С. Петлюра, саме він має очолити її визволення. Проте, після перемоги він не зможе автократично керувати Українською державою з причини внутрішнього протиборства між різними лідерами, що вже не раз бувало в нашій історії. Тому Євген Харлампійович був твердо переконаний у тому, що “нашу державу, як і колись, може збудувати тільки якийсь Варяг. Я гадаю, що у Петлюри стане й розуму, і патріотизму на те, щоб, довівши Україну до Установчих Зборів, запропонувати їм запросити якогось англійського чи шведського, чи може, й німецького королевича, який