Постать i думки Євгена Чикаленка у контексті українського консерватизму

Чикаленко повсякчас був високої думки про В’я- чеслава Казимировича. У лютому 1909 р. він його атестує – “вельми талановитий молодий історик наш” [8, 52]. У лютому 1912 р. Липинський (Правобережець) відзначений як один з найкращих авторів “Ради” за статтю про Б. Залєського [8, 208]. У листопаді 1912 р. Чикаленко навіть пропонував Липинському посаду редактора “Ради”, при цьому зауваживши: “Це людина справді нещоденна і, на мою думку, після Грушевського це найталановитіший наш публіцист, а до того людина матеріально незалежна і не потребує посади” [8, 245]. В останньому визначенні теж виявляється типова консервативна настанова – громадська діяльність не для особистого прибутку, а для користі самій громадській справі, оскільки у її виконавця відсутній інтерес до збагачення. Не дивно, що Чикаленко дуже турбувався майбутнім Липинського і намагався будь-що зберегти його як активного учасника українського руху. Так, у 1913 р., коли останній на тривалий час “самоізолювався” у своєму маєтку Русалівські Чагарі, Євген Харлам- пійович звинуватив його у нехтуванні свого громадського обов’язку [13, 134]. В’ячеслав Казимирович надто боляче сприйняв такі звинувачення. У листі від 14 листопада 1913 р. до С. Єфремова він зізнався: “Помимо всіх зусиль, не можу ніяк викинути зі своєї памяти його (Є. Чикаленка – В. М.) слів. Вони раз в раз стають переді мною, як заподіяна мені тяжка кривда. І, головне, нічим не заслужена. Бо, здається, я не дав своїм дотеперішнім життям приводу для таких міркувань і прогнозів” [14, 683]. Усе ж напруження у стосунках двох діячів, очевидно, мало короткотерміновий характер. Принаймні, у листуванні з тим же Єфремовим Липинський постійно прохає передавати привітання Чикаленку, у тому числі й після вказаного непорозуміння.

В революційних умовах, у червні 1918 р. Чикаленко знову “атестує” Липинського “одним з найталанови- тіших українців”, після Грушевського [11, 58]. У вересні того ж року в розмові з Винниченком, на закиди останнього, що Липинський “поляк”, що у нього, мовляв, родом поляка, “прокинулися польські почуття”, Євген Харлампійович відреагував досить гостро: “... а Ліпінсь- кий такий українець, що дай Боже побільше таких” і далі ще переконливіше “та Ліпінського я знаю ще гімназистом, і так само не можу цього припустити як і того, що Винниченко, бувши прем’єром, накрав собі грошей” [11, 124].

У повоєнний час, хоча вони й належали до різних напрямів українського монархічного руху, стосунки між ними продовжувалися (у тому числі й на рівні особистого спілкування). Більше того, стаття Є. Чикален- ка “Де вихід? ” спричинила появу полемічної публікації В. Липинського “Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. Чикаленка “Де вихід? ” [15; 16], важливої для розвитку не тільки його політичної концепції, але й усієї української політичної консервативної думки (на окремих аспектах цієї дискусії зупинимося наприкінці нашої розвідки).

Період визвольних змагань 1917 – 1921 рр., коли українська політика набула нових реальних обрисів, консервативна позиція Чикаленка теж стає більш виразною і послідовною. Під впливом політичних і воєнних подій його погляди однозначно схиляються на користь державної самостійності України. При цьому він орієнтується на політичні настрої широких народних мас. Пізніше, у листі до Є. Лукасевича, він переконував свого адресата у тому, що виставляти федеративні гасла “значить розбивати сили і заважати народові в його тяжкій боротьбі з Москвою, про федерацію з якою він (научений большивиками) вже і чути не хоче” [17, 240]. Ним досить болісно сприймається руйнація органічних форм суспільного життя й порядку, анархія, що шкодили українському державотворенню. Він виразно пише про неприйняття соціалістичної демагогії у фразеології та діяльності представників Центральної Ради. У “Щоденнику” з’являється інформація про групи діячів, таких як О. Степаненко, що несподівано поставали соціалістами і на ґрунті цього вимагали представництва у Центральній Раді. Ця безпринципна демагогія так знеохотила Чикаленка, що він перестав ходити на засідання Центральної Ради [8, 368]. Євген Харлампійович також виявив справжню принциповість при трансформації Товариства українських поступовців у партію соціаліс- тів-федералістів (фактично УПСФ утворювалася на базі колишньої УРДП). Не сприйнявши нову, витриману в дусі часу, соціалістичну програму Чикаленко залишився осторонь нової формації. І це незважаючи на його попередню провідну роль як в ТУП, так і УРДП. Така позиція все ж була належним чином поцінована консервативною частиною українського громадянства. Д. Дорошенко пізніше у свої спогадах занотує: “В дуже небагатьох стало громадянської відваги, не поділяючи програму нової партії, не почуваючи й не визнаючи себе соціалістами – не війти до неї, за прикладом своїх однодумців, приятелів і товаришів. Так зробив, наприклад, Є. Чи- каленко” [18, 89 – 90].

Несприйняття соціалістичної риторики й практики особливо проявлялося у земельному питанні. Так, Є. Чикаленко застерігав М. Грушевського від “есерівського” вирішення аграрного питання, “бо воно зробить ворогами Української Держави всіх маючих землі більше трудової норми, і що не можна будувати держави на одній пролетарській класі” [8, 378]. У листі до П. Стеб- ницького від 20 березня 1917