Практикум з соціології

3. Концепції соціальних змін. У сучасній соціології виділяють наступні концепції соціальних змін:

1)Теорії еволюційного розвитку суспільства (соціальний еволюціонізм).

2)Теорії революційного розвитку суспільства (соціальний революціонізм).

3)Циклічні теорії (теорії культурноісторичних типів).

Соціальний еволюціонізм являє собою спробу глобального осмислення історичного процесу як частини загального, нескінченно різноманітного й активного процесу еволюції космосу, сонячної системи, Землі. Одним з перших теоретиків соціального еволюціонізму був англійський соціолог Герберт Спенсер. У соціології Спенсера реалізована основна ідея соціального еволюціонізму 19 в. – ідея існування історичних стадій людського суспільства, що розвиваються від простого до складного, від традиційного до раціонального, від неосвіченого до освіченого, від суспільства з ручною технологією до суспільства з машинною технологією.

У руслі соціального еволюціонізму на основі протиставлення традиційного й сучасного суспільств в 5060і роки сформувалася теорія індустріального суспільства (Р. Арон, У. Ростоу). Теорія індустріального суспільства описує поступальний розвиток суспільства як перехід від відсталого аграрного (традиційного) суспільства, у якому панує натуральне господарство й станова ієрархія до передового індустріального суспільства. 

Індустріальному суспільству притаманне : 

1)розвинена й складна система поділу праці в суспільстві в цілому, при спеціалізації в конкретних сферах виробництва й керування; 

2)масове виробництво товарів на широкий ринок;

3)механізація й автоматизація виробництва та управління;

4)науковотехнічна революція. 

З погляду цієї теорії, основні характеристики великої промисловості обумовлюють форму поведінки людей не тільки в сфері організації й управління виробництвом, але у всіх інших сферах громадського життя.

В 60і роки теорія індустріального суспільства одержує розвиток у теорії постіндустріального суспільства (Д. Белл, А. Турен). У цій теорії виділяють третій тип суспільства – постіндустріальне (інформаційне) суспільство, що характеризується різко зрослою роллю знання й інформації. Таким чином, суспільство проходить наступні стадії:

•доіндустріальне суспільство;

•індустріальне суспільство;

•постіндустріальне суспільство.

Основні характеристики суспільств, виділюваних у теорії постіндустріального суспільства.

 

 

Теорії індустріального й постіндустріального суспільства перебувають у рамках соціального еволюціонізму, оскільки передбачають проходження суспільством певних стадій на основі технічних і технологічних нововведень. Технологічні перевороти спричиняють зміни в інших сферах громадського життя, однак, вони не супроводжуються соціальними революціями.

Основоположниками теорії революційного перетворення суспільства були К. Маркс і Ф. Енгельс. Марксистська концепція суспільного розвитку базується на формаційному підході. Людство у своєму розвитку проходить п'ять суспільноекономічних формацій:

•первіснообщинну;

•рабовласницьку;

•феодальну;

•капіталістичну;

•комуністичну. 

Перехід від однієї формації до іншої здійснюється на основі соціальної революції. Соціальна революція – це корінний якісний переворот у всій соціальноекономічній і політичній системі суспільства. Економічною основою революції є конфлікт, що заглиблюється, між ростом продуктивних сил суспільства й застарілою, консервативною системою виробничих відносин, що проявляється в посиленні соціальних антагонізмів і загостренні класової боротьби. Першим актом соціальної революції є завоювання політичної влади. На основі інструментів влади перемігший клас здійснює перетворення у всіх інших сферах громадського життя, таким чином, створюються передумови для формування нової системи соціальноекономічних і духовних відносин. З погляду марксизму, велика й стратегічна роль революцій полягає в тому, що вони усувають перешкоди на шляху суспільного розвитку.

Еволюційні та революційні теорії ґрунтуються на ідеї суспільного прогресу. Серед критеріїв прогресу виділяються: ускладнення соціальної організації суспільства (Г. Спенсер), зміни в системі соціальних зв'язків і типах регуляції суспільних відносин (Ф. Теніс), зміни в характері виробництва й споживання (У. Ростоу, Д. Белл), ступінь оволодіння суспільством стихійними силами природи, що виражається в рості продуктивності праці, і ступінь звільнення людей зпід гніта стихійних сил суспільного розвитку (К. Маркс).

 Поряд з теоріями, що визнають можливість прогресивного розвитку суспільства, мають місце теорії, що заперечують його. Це так звані циклічні теорії (Н. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнби). Циклічні теорії заперечують можливість нескінченного прогресивного розвитку, акцентують увагу на багатолінейності та багатонаправленності розвитку суспільства й культури. У рамках цих теорій виділяються певні типи культурних і соціальних систем, підкреслюється їхня своєрідність, а в деяких випадках висувається ідея замкнутості, локальності культур і цивілізацій.

Наприклад, теорія культурноісторичних типів Н. Данилевського підрозділяє всі народи на історичні й неісторичні. Неісторичні народи – це тупикові галузі в розвитку суспільства, вони не в змозі вирішувати свою долю, отже, вони не в змозі виробити свої культурноісторичні типи. Н.Данилевський нараховує 13 культурноісторичних типів, створених історичними народами: єгипетський, китайський, асировавілонський (стародавньосемітський), індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, новосемітський (аравійський), романогерманський, перуанський, європейський, слов'янський. Культурноісторичні типи розрізняються по сполученню в них чотирьох основних елементів: 

1)релігійного, 

2)політичного,

3)культурного,

4)економічного.

Багато типів одноосновні, тобто в них переважає якийсь один елемент: у європейському релігійний, у грецькому – культурний, у романогерманськом – економічний. І лише слов'янському типу з його православ'ям, культурною самобутністю, самодержавством і селянською громадою визначено стати чьотитьохсновним типом. На думку Н.Данилевського, Західна цивілізація вже пройшла стадію розквіту, майбутнє ж належить слов'янському типу.

Кожний культурноісторичний тип, якщо він не гине насильницькою смертю, проходить чотири фази свого розвитку: 

1.Несвідомий період, коли народи ще не вийшли на історичну арену й перебувають у формі „етнографічного матеріалу ”.

2.Період державного становлення, формування основних соціальних інститутів і соціальних регуляторів.

3.Період розквіту.

4.Період занепаду.

По А. Тойнбі всесвітня історія – це відтворення й загибель регіонально несумісних один з одним цивілізацій. При поясненні причин становлення й розвитку цивілізацій вирішальна роль належить "відповіді" народів на "виклик", кинутий їм обставинами. У міру росту усе менше й менше виникає викликів, що йдуть із зовнішнього середовища, і усе більше з'являється викликів, породжених усередині діючої системи або особистості. Основний критерій росту – це прогресивний рух у напрямку самовизначення.

Теорія культурноісторичних типів використається в дослідженні своєрідності й взаємодій локальних культур.

5.Теорія модернізації. 

 Модернізація – це перехід від доіндустриального до індустріального, або капіталістичного суспільства, що здійснюється шляхом комплексних реформ, розтягнутих у часі. Вона має на увазі кардинальну зміну соціальних інститутів і способу життя людей, що охоплює всі сфери суспільства. Суть модернізації зв'язують із поширенням по усьому світі цінностей і досягнень індустріального суспільства – раціоналізму, ощадливості, урбанізації, індустріалізації.

Розрізняють два види модернізації:

1. Органічна модернізація є моментом власного розвитку країни й підготовлена всім ходом попередньої еволюції. Наприклад, перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції 18 в. Така модернізація починається не з економіки, а з культури й зміни суспільної свідомості. Капіталізм виникає як природний наслідок змін в укладі життя, традиціях, світогляді й орієнтаціях людей. 

2. Неорганічна модернізація являє собою відповідь на зовнішній виклик з боку більше розвинених країн. Вона являє собою спосіб “ розвитку, що доганяє ”, що вживається урядом з метою перебороти історичну відсталість і уникнути іноземної залежності. Росія, яка у тому числі й внаслідок татаромонгольської навали була відкинута у своєму розвитку на кілька сторіч назад, неодноразово намагалася наздогнати передові країни. Петровські реформи, сталінська модернізація 30х років, перебудова 80х і наступні економічні реформи переслідували саме цю мету.

Неорганічна модернізація припускає, що країна доганяє більш передові країни й запозичає у них передові технології. Модернізація відбувається шляхом закупівлі закордонного обладнання й патентів, запозичення чужої технології, запрошенням фахівців, навчанням за кордоном, інвестиціями. Відповідні зміни відбуваються в соціальній і політичній сферах: різко змінюється система керування, уводяться нові владні структури, конституція країни перебудовується під закордонні аналоги.

Неорганічна модернізація починається не з культури, а з економіки й політики. Органічна модернізація йде “знизу”, а неорганічна “зверху ”. Принципи “модерніті” не встигають охопити переважну більшість населенья, тому не одержують міцної соціальної підтримки. Вони опановують лише розумами найбільш підготовленої частини суспільства. Саме такий вид модернізації присутній в пострадянських суспільствах. 

У. Ростоу оптимістично дивиться на перспективи модернізації традиційних суспільств. Він упевнений, що раціональні фрагменти (комунікації, товарообмін, ріст знань, універсалізація відносин), поступово закріплюючись, створять більшменш органічну модернізовану соціальну систему. Японії треба було 20 років на те, щоб наздогнати й перегнати США, звідки вона запозичила технологію й фінанси. За короткий строк неорганічна модернізація змінилася органічної.

Американський соціолог М. Леві в концепції «осучаснення навздогін» або «запізнілої модернізації» звертає увагу на те, що патріархальні суспільства, спокушаючись досягненнями індустріальних, заносять у свій актив їхні елементи. Вторгнення готових індустріальних («модернізованих») моделей підриває структуру патріархального суспільства, однак не перетворює його в індустріальне. «Осучаснення» не відбувається одночасно у всіх секторах громадського життя. Технологічні нововведення при відсутності раціональної культури трудових відносин і парламентської демократії виявляються марними, викликають напругу й хаос. Окремі соціальні інститути, виступаючи як сучасні, «індустріальні», у дійсності продовжують функціонувати як традиційні. Виникає ефект «квазі»: квазіпарламент, квазіпартия, квазіринок. Ірраціональність, парадоксальність, спонтанність, на думку Г. Алмонда, стають характерними рисами суспільства, що формується при зіткненні західної (раціональної) і місцевої (традиційної) культур. Всі ці аспекти важливі при аналізі трансформаційних процесів в Україні. Варто також ураховувати й те, що:

• «запізніла модернізація» може поставити суспільство в зовнішню залежність;
• модернізація може бути успішної тільки при значному збільшенні чисельності середнього класу, його високої соціальної мобільності;
• успіх модернізації залежить від організаційних зусиль центральної влади, її вміння локалізувати, блокувати соціальні конфлікти.
• успішна модернізація вимагає широкої соціальної підтримки, мобілізації соціального потенціалу, здатності спрогнозувати вигоди від неї, авторитету лідера.

 

ЗМІСТ

Тема 1. СОЦІОЛОГІЯ – НАУКА ПРО СУСПІЛЬСТВО

Тема 2. ОСОБИСТІСТЬ І СУСПІЛЬСТВО

Тема 3 СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА І СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ

Тема 4. ЕТНОС І ҐЕНДЕР ЯК ЧИННИКИ СОЦІАЛЬНОЇ ДИФЕРЕНЦІАЦІЇ

Тема 5. СОЦІАЛЬНІ ІНСТИТУТИ. ІНСТИТУТ ОСВІТИ

Тема 6. ШЛЮБ І РОДИНА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ

ТЕМА 7. КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

Тема 8: СУСПІЛЬСТВО ТА СОЦІАЛЬНІ ЗМІНИ